— От я і дивилася на метелика, розумієш? Зосереджувалася на крильцях. А тоді він здригався — його рука смикалась, а я уявляла, що метелик пурхає крильцями й зараз полетить.
У кімнаті темно. Ми випиваємо ще трохи коньяку. Я п’яний, тому починаю думати про всіляку екзистенційну маячню — наприклад, про такий людський стан, можливо, як і Патриція, намагаючись заблокувати щойно почуте. Я не дуже добре знаю свою кузину, еге ж? А вона погано знає мене. Чи справді можливо знати одне одного? Боже, оце я напився. Насолоджуюся цією тишею. Занадто багато людей не розуміють краси тиші. Вона зближує. Я зблизився зі своїм батьком, коли ми грали в гольф у тиші. Я зблизився з Майроном, коли ми мовчки дивилися старі фільми чи телепередачі.
Проте я відчуваю, що необхідно порушити тишу.
— То ти була в Нью-Йорку, коли вбили Рая Штрауса?
— Так, була.
Я чекаю.
— Твоєму другові ПТ я сказала правду, Віне. Я постійно їжджу до Нью-Йорку.
— А мені не телефонуєш.
— Іноді телефоную. Ти один із найбільших спонсорів притулків, але не думаю, що ти хотів би, аби я телефонувала тобі щоразу, коли приїжджаю до міста.
— Ти маєш рацію.
— Ти думаєш, Штрауса вбила я?
Я думав над цим останні кілька годин.
— Не знаю, як би ти це зробила.
— Яка втішна підтримка.
Я сідаю. Коньяк б’є в голову — і вона паморочиться.
— Можна сказати прямо?
— Ти ж тільки так і говориш, хіба ні?
— Гіпотетично, якби ти вбила Рая Штрауса...
— Я його не вбивала.
— Саме тому я вжив слово «гіпотетично».
— Ага, ну добре.
— Якби ти його вбила — гіпотетично чи ні,— я тебе абсолютно не звинувачував би. Якщо вже на те пішло, я хотів би, щоби ти мені про це розповіла, аби ми діяли на випередження.
— На випередження?
— Переконалися, що на тебе ніхто не зможе вийти.
Патриція всміхається й піднімає склянку. Вона теж дуже п’яна.
— Віне.
— Так?
— Я його не вбивала.
Я їй вірю. Але також гадаю, що Патриція не розповідає мені всієї правди. Хоча я можу помилятися щодо обох висновків.
— Можна, тепер я запитаю дещо гіпотетичне? — говорить вона.
— Звісно.
— Якби ти був мною і мав можливість убити Рая Штрауса, то зробив би це?
— Так.
— Недовго думав.
— Узагалі не вагався б.
— Таке враження, наче ти вже був у подібній ситуації.
Не бачу сенсу відповідати. Я вже казав, що не дуже добре знаю Патрицію, а вона погано знає мене.
———
Кілька років тому я був на приватному «ретриті» вихідного дня з деякими столичними політиками, зокрема сенатором Тедом Кеннеді. Місце проведення цієї зустрічі є конфіденційною інформацією, тому все, що я можу сказати,— вона проходила в районі Філадельфії. Останнього дня була вечірка, на якій — я не жартую — сенатори Сполучених Штатів по черзі співали в караоке. Чесно кажучи, я був у захваті. Політики мали дурнуватий вигляд — як і всі ми, коли співаємо в караоке,— але їм було байдуже.
Та повернімося до Теда Кеннеді.
Я вже не пам’ятаю, яку саме пісню обрав Тед — ми тоді лише познайомилися, але він наполіг, щоб я його так називав. Щось із репертуару лейблу Motown, можливо, це була пісня «Ain’t No Mountain High Enough». Чи то була Барбара Боксер? Або Тед і Барбара заспівали її дуетом, як колись Марвін Ґей і Таммі Террел? Не пригадую. Так чи інакше, попри те що ми мали різні погляди з багатьох питань, Тед був до смішного чарівним і веселим. На тій вечірці він пив. Дуже багато. Тед почав танцювати, і єдина причина, чому сенатор не надів на голову торшер,— він був дуже п’яний. Наприкінці вечірки Теду довелося спиратися на когось із близьких, щоби вийти із зали та знайти свій номер.
Чому я все це вам розповідаю?
Бо наступного дня я мав дуже рано поїхати у справах. Прокинувшись о п’ятій тридцять, я зібрався й пішов на сніданок о шостій. У їдальні сиділа одна людина. Ви вже здогадалися, хто це був.
— Доброго ранку, Віне! — гукнув до мене Тед і запросив за свій стіл. Він читав The Washington Post, пив каву, перед ним стояла тарілка з купою їжі. Тед мав ясний погляд і випромінював свіжість. Ми жваво обговорювали різні теми. Але суть історії така: я ніколи не бачив, щоби людина настільки майстерно вживала алкоголь, і навіть не знаю, добре це чи погано.
Гадаю, що все ж таки погано.
До чого ця історія? Я теж дуже добре вмію пити. Але я точно не Тед Кеннеді. Я прокидаюся від головного болю. Я видаю тихий стогін, і, наче за командою, у двері стукають.
— Доброго ранку! — каже Найджел.
Я знову стогну.
— Як почуваєтеся цього ранку?
— Твій голос,— стогну я.
— А що з ним?
— Наче відбійний молоток б’є по черепно-мозковому нерву.
— У вас похмілля, містере Віне? Радійте, бо я приніс вам свої надсекретні ліки.