Найджел висипає мені на долоню дві пігулки й подає склянку.
— Схоже на аспірин і апельсиновий сік.
— Тсс, я думаю це запатентувати. Розсунути штори?
— Якщо хочеш кулю в лоб.
— Ваша сестра Патриція одягається.
Найджел виходить. Я довго стою під душем, одягаюся. Коли я спускаюся, Патриції вже нема. Швидко снідаю з батьком. Розмова не клеїться, але це не дивно. Закінчивши, я вирушаю на зустріч із матір’ю Еді Паркер і батьком Біллі Рована в пансіонат для літніх людей у Нью-Джерсі.
Місіс Паркер сказала мені своє ім’я, але я його забув. Я люблю називати літніх людей містер чи місіс, так мене виховали. Ми втрьох у кімнаті містера Рована — тут так само затишно, як у кабінеті дерматолога. Кольори — нетривіальний бежевий і зелений, як у гольф-клубі. Декор — сучасний євангелічний: прості дерев’яні хрести, полотна зі смиренним Ісусом, дерев’яні таблички з біблійними цитатами, як-от «Дбайте насамперед про Царство Боже» з послання Матвія 6:33, а також, що дійсно привертає мою увагу, з Михея 7:18: «Прости і забудь».
Цікавий вибір, чи не так? Містер Рован справді в це вірить, чи йому потрібне щоденне нагадування? Чи думає про свого сина, коли щодня дивиться на цей напис? Чи змирився він із цим? Чи радше навпаки? Чи сприймає містер Рован цей конкретний уривок із надією, що жертви шістки із Джейн-стріт прислухаються?
Містер Рован в інвалідному візку, місіс Паркер сидить біля нього. Вони тримаються за руки.
— Він не розмовляє,— каже мені місіс Паркер.— Але ми спілкуємося.
Припускаю, що маю запитати, як це відбувається, але мене це не дуже цікавить.
— Він стискає мою руку,— однаково пояснює вона.
— Зрозумів,— кажу я, хоча це не так.
Як стискання руки призводить до справжнього спілкування? Він стискає один раз, коли каже «так», і два — коли «ні»? Чи він вичавлює якусь азбуку Морзе? Я запитав би, але не розумію, як це стосується мене й моїх пошуків. Переходжу до справи.
— Як ви зустрілися з містером Рованом?
— Через мою Еді та його Біллі.
— Чи можна запитати, коли це сталось?
— Коли...— місіс Паркер стискає кулак і підносить його до рота.
Ми обидва дивимося на містера Рована. Він дивиться на мене. Я не знаю, що він бачить, і чи бачить узагалі. Кисневі канюлі йдуть від його ніздрів до резервуара, прикріпленого до правого боку інвалідного візка.
— Коли Еді та Біллі зникли.
— Біллі та Еді зустрічалися, чи не так?
— О, і не лише,— говорить місіс Паркер.— Вони були заручені.
Вона простягає мені світлину в рамці. Через сонце й час вона вицвіла, але видно двох студентів, Біллі Рована й Еді Паркер, щока до щоки. Вони на пляжі, за ними океан, усмішки яскравіші за сонце, піт відсвічує на їхніх шалено щасливих (як видається) обличчях.
Місіс Паркер каже:
— Такі закохані, чи не так?
Це правда. Біллі й Еді молоді, закохані й безтурботні.
— Прекрасні, чи не так?
Я киваю.
— Вони просто були дурними дітьми, містере Локвуд. Так завжди каже Вільям, чи не так, Вільяме?
Вільям не кліпає.
— Це ідеалістично, знаю. А хто не ідеаліст у молодості? Біллі був великим милим дурником, а моя Еді не образила б і мухи. Вона просто щовечора дивилася новини й бачила, як хлопці вертаються додому в пакетах. Її брат, мій Ейден, служив у В’єтнамі. Ви це знали?
— Ні.
— Про це в новинах ніколи не розповідали, так,— говорить вона з гіркотою.— Для них моя Еді була просто скаженою терористкою, як ті дівчата з банди Менсона.
Я намагаюся поводитися співчутливо, але мені заважає мій «гордовитий спокійний вираз обличчя». Майрон у цьому майстер — він може показати таке співчуття, що навіть Аль Пачіно є чого в нього повчитися.
— Коли ви востаннє чули щось від Еді та Біллі?
Місіс Паркер, здається, була вражена запитанням.
— Чому ви таке питаєте?
— Я просто...
— Ніколи. Я маю на увазі з тієї ночі.
— Жодного разу?
— Жодного. Я не розумію. Чому ви тут, містере Локвуд? Нам сказали, що ви нам можете допомогти.
— Допомогти?
— Знайти наших дітей. Адже ви знайшли Рая Штрауса.
Я киваю. Це не так, але нехай буде.
— Коли ми з Вільямом побачили світлини Рая в новинах... Хочете почути дещо дивне?
Я намагаюся здаватися підбадьорливим і заохотити розповідь.
— Коли ви знайшли Рая Штрауса...
Вона знову обертається до містера Рована — той ніяк не реагує й не рухається. Не знаю, чи він нас почув. Можливо, у нього афазія, або він узагалі не тут, або в нього чудове покерне обличчя. Я просто не знаю.
— Знаєте, що було найдивніше?
— Розкажіть?
— Що Рай — старий. Розумієте, про що я? Звичайно, не такий старий, як ми з Вільямом. Нам уже за дев’яносто, але чомусь, хоча ми, звісно, знаємо, що це не так, ми досі думаємо про Еді та Біллі, як про молодих. Ніби час зупинився, коли вони зникли. Ніби вони досі такі, як тут,— місіс Паркер бере світлину в рамці з моїх рук.