Вона пальцем проводить по обличчю доньки й ніжно схиляє голову набік.
— Вам це не здається дивним, містере Локвуд?
— Ні.
Місіс Паркер торкається руки містера Рована.
— Вільям був гольфістом. Ви граєте в гольф?
— Так.
— Тоді ви зрозумієте. Вільям був жартував, що ми з ним на «задній дев’ятці» життя. Тепер він говорить, що ми наближаємося до вісімнадцятої лунки. Ми досі називаємо Біллі й Еді «наші діти». Хоча Біллі зараз мало бути шістдесят п’ять років, а Еді — шістдесят чотири.
Вона хитає головою, ніби не вірячи власним словам.
Зазвичай такі розмови видаються мені нудними й далекими від справи, але, чесно кажучи, я заради них і приїхав. Припускаю, що корисної інформації від містера Рована та місіс Паркер я не отримаю. Але це не має значення. Я просто хочу їх розворушити й подивитися, що з цього буде. Дозвольте пояснити.
Якщо Еді Паркер і Біллі Рован були живі весь цей час, найімовірніше, вони зв’язалися зі своїми сім’ями. Можливо, не в перший рік чи два, коли їх інтенсивно шукали. Але минуло вже сорок п’ять років відтоді, як переховується шістка із Джейн-стріт. Якби «її» Еді та «його» Біллі були живі, то логічно припустити, що вони колись виходили на зв’язок.
Звісно, це не означає, що місіс Паркер (мовчазного містера Рована я до уваги не беру) мені про це скаже. Зовсім навпаки. Вона зробить усе можливе, щоби переконати мене, ніби не бачила своєї доньки всі ці роки, навіть якщо це неправда. Отже, чи щира зі мною місіс Паркер, або вона просто мене обманює?
Саме це я й намагаюся з’ясувати.
— Як ви дізналися про,— як це сказати найтактовніше,— інцидент із шісткою із Джейн-стріт?
— Ви не заперечуєте, якщо ми не будемо їх так називати?
— Перепрошую?
— Шістка із Джейн-стріт,— відповідає місіс Паркер.— Це звучить, наче вони якась сім’я Менсона.
— Так, звісно. (Це вся моя спроба проявити такт.) Як ви дізналися про інцидент?
— Купа агентів ФБР увірвалася до мого будинку. Можна було подумати, що шукають Аль Капоне, ось так вони вдерлися. Налякали нас із Барні до пів смерті.
Я це вже знаю. Я переглянув справу. Знову ж таки, я не прагну зібрати інформацію. Я намагаюся оцінити правдивість і, можливо, як ви побачите трохи згодом, викликати реакцію.
Намагаюся надати голосу належної урочистості.
— І ви більше ніколи не бачили своєї доньки?
Вона киває один раз. Без слів. Жодних емоцій. Лише кивок.
— І ніколи більше з нею не говорили?
— Говорила.
Я чекаю.
— Того вечора. За годину до приїзду ФБР.
— Що вона сказала?
— Еді плакала,— місіс Паркер переводить погляд на Вільяма. Він не рухається, але в нього сльозяться очі.— Сказала, що сталося дещо жахливе.
— Уточнила, що саме?
Місіс Паркер хитає головою.
— Що ще сказала Еді?
— Що їй та Біллі доведеться поїхати — можливо, надовго, можливо, назавжди.
Обличчям містера Рована стікає сльоза. Я дивлюся на їхні руки. Вони так міцно стискають одна одну, що їхній колір із пергаментного стає білим.
— А далі що сталося?
— І все, містере Локвуд.
— Еді поклала слухавку?
— Так.
— І?
— І вона більше ніколи не виходила на зв’язок. А Біллі ніколи не контактував із Вільямом.
— Як думаєте, що з ними сталося? — питаю я.
— Ми ж батьки, нас про таке краще не питати.
— Я таки спитаю.
— Ми думали, що вони померли,— місіс Паркер прикушує губу.— Гадаю, через це ми з Вільямом і зійшлися — після того, як наші чоловік і дружина померли, звісно. До цього ми так не вчинили б. Наші стосунки наче стали відлунням стосунків наших дітей, ніби крихітна частинка їхнього кохання жила й об’єднувала нас. Якби Еді та Біллі були досі живі, вони знайшли би спосіб нас про це сповістити,— ніби повторюючи мої думки, говорить місіс Паркер.— Принаймні ми в це вірили.
— Зараз не вірите?
Вона хитає головою.
— Ми вже й не знаємо, у що вірити, містере Локвуд. Досі ми думали, що і Рай Штраус помер раніше. Але зараз ви тут — і це через нього.
Місіс Паркер тягнеться до моєї руки. Я хочу висмикнути її — інстинктивний порив, перепрошую,— але змушую себе залишатися нерухомим. Тепер її ліва рука тримає мою, а права — руку містера Рована. Це триває секунду, можливо, дві чи три, але здається, що набагато довше.
— Тепер у нас із Вільямом знову з’явилася надія,— схлипує вона.— Якщо всі ці роки Рай Штраус був живий, то, можливо, і наші діти теж. Може, Еді та Біллі кудись поїхали й одружилися. І в них є діти й онуки, і, можливо, лише можливо, ми всі матимемо змогу возз’єднатися ще до того, як я та Вільям зіграємо у вісімнадцяту лунку.