— Це ж ви, чи не так? ВГЛ-III — Віндзор Горн Локвуд III?
Я не рухаюся, не розмовляю, нічого не видаю. Не хочу здатися вам надто мелодраматичним, але це відкриття змусило мій світ зійти зі своєї осі.
— Отже, містере Локвуд, чи не бажаєте нам розповісти, чому ваша валіза тут?
Розділ 3
Янг і Лопез чекають на пояснення. Починаю з чистої правди: я не бачив цієї валізи дуже багато років. Скільки? Тут моя пам’ять стає затуманеною. Багато, кажу я. Понад десять? Так. Понад двадцять? Я знизую плечима. Чи можу я принаймні підтвердити, що ця валіза належить мені? Ні, я маю подивитися на неї ближче, відчинити й поглянути, що всередині. Янг це не подобається. Я й не думав, що вона погодиться. Але чи можу я підтвердити, що це моя валіза, просто поглянувши на неї? Вибачте, але точно ні, не можу, кажу я їм. Але ж тут ваші ініціали й фамільний герб, нагадує мені Лопез. Так, я знаю, але хтось міг зробити дублікат. Навіщо це комусь? Гадки не маю.
Отака історія.
Я йду вниз гвинтовими сходами й зупиняюся в темному кутку. Пишу Кабіру, моєму асистенту, щоби надіслав автівку до «Beresford»,— не маю бажання їхати назад у компанії федералів. Також прошу його підготувати гелікоптер, бо одразу збираюся до Локвуда, родинного маєтку у Філадельфії. Наземний рух між Мангеттеном і Філадельфією непередбачуваний. Зараз, напевно, це буде дві з половиною години їзди на машині. А на гелікоптері сорок п’ять хвилин.
Я поспішаю.
Чорна машина чекає на мене на Вісімдесят першій вулиці. Поки ми їдемо до злітного майданчика, що в кінці Тридцятої вулиці біля річки Гудзону, я телефоную своїй двоюрідній сестрі Патриції.
— Розказуй,— кидає вона, піднімаючи слухавку.
Я не можу не всміхнутися.
— Яка ти кмітлива.
— Вибач, братику. Усе добре?
— Так.
— Давно тебе не чула.
— І я тебе.
— То за що мені зараз ця радість?
— Я збираюся летіти в Локвуд гелікоптером.
Патриція мовчить.
— Можемо там зустрітися?
— У маєтку?
— Так.
— Коли?
— За годину.
Вона вагається, що цілком зрозуміло.
— Я не була там з...
— Я знаю.
— У мене зараз важлива нарада.
— Скасуй.
— Отак просто?
Я чекаю.
— Віне, що відбувається?
Я чекаю трохи довше.
— Точно, якби ти хотів сказати телефоном, то вже зробив це.
— Побачимося за годину,— кажу я й кладу слухавку.
Ми летимо над мостом Бенджаміна Франкліна, що перетинає річку Делавер, яка розділяє Нью-Джерсі й Пенсильванію. За три хвилини в кадрі з’являється маєток Локвудів, який наче заслуговує на саундтрек. Гелікоптер «AugustaWestland AW169» пролітає над старими кам’яними стінами, зависає над галявиною та приземляється серед газонів, які ми досі називаємо «старі конюшні». Минуло майже двадцять п’ять років відтоді, як я зруйнував стайню, будівлю XIX століття. Цей символічний жест був нехарактерно легковажним з мого боку. Я переконував себе: якщо все розламати й перебудувати, це допоможе перетворити мою пам’ять на розрізнені уламки свідомості.
Але цього не сталося.
Коли я вперше привіз мого друга Майрона до Локвуда — ми були першокурсниками на канікулах,— він похитав головою й сказав: «Схоже на житло Вейна». Він, звісно, мав на увазі Бетмена з оригінального телесеріалу з Адамом Вестом і Бертом Вордом. Це був єдиний Бетмен, якого ми поважали. Я зрозумів його думку. Локвуд має ауру, пишність, зухвалість, але «величний маєток Вейна» побудовано з червонуватої цегли, тоді як моє родинне гніздо — це будівля із сірого каменю. Протягом багатьох років тут було зроблено різні оновлення, зокрема дві прибудови з обох боків — красиві, але величезні. Два нові крила затишні та обладнані кондиціонерами, світліші й просторіші, але це перебір. Вони факсиміле. Я ж бажаю бути в оригінальному камені Локвуда. Мені потрібно відчути вогкість, затхлість, протяги.
Але я приїжджаю сюди нечасто.
Найджел Данкан, давній сімейний дворецький / адвокат — так, химерне поєднання — вітає мене біля входу. Він має лисину з трьома зачесаними волосинами й подвійне підборіддя. На ньому сірі спортивні штани з логотипом «Villanova», що тримаються на зав’язках, які оперізують чималий живіт, і таке ж сіре худі з написом «PENN» спереду.
Я хмуро дивлюся на нього.
— Гарний прикид.
Найджел старанно кланяється.
— Майстер Він бажав би, щоб я був у фраку?
Найджел думає, що це смішно.
— Це конверси Chuck Taylor? — я показую на його взуття.
— Вони шикарні,— відказує Найджел.
— Якщо ти у восьмому класі.
— От халепа... Ми не чекали на вас, майстре Він.
Дражнить мене оцим «майстер». Ну нехай.