— Ви мали чути, що знайшли Рая Штрауса.
— Звісно.— Елена мружиться.— Чекайте, я бачила вашу світлину в новинах. Вам належала та картина.
— Належить,— виправляю я її.— У теперішньому часі.
— Не розумію, навіщо вам Арло.
— Викрадення картин — робота не однієї людини.
— І ви вважаєте, що друга викрадена картина в Арло?
— Можливо.
— У нього її немає.
— Ви ж не бачили його понад сорок років.
— І що? Арло ніколи не зробив би чогось такого.
Я намагаюся скинути бомбу:
— А щось на зразок викрадення та вбивства молодих дівчат?
Вона здивовано роззявляє рота.
— Дуже ймовірно, що Рай Штраус зі співучасником убили мого дядька й викрали мою кузину.
— Ви ж не думаєте...
— Ви бачили Рая, коли він приїжджав до кампусу?
— Слухайте, Арло був гарною людиною. Найкращим чоловіком, якого я знала.
— Круто,— відказую я.— То де він зараз?
— Я ж вам сказала, що не знаю. Дивіться, Ральф... тобто Арло... ми два роки зустрічалися в університеті. У мене було важке дитинство. Дитиною мене...— на очі Елени накочуються сльози, і вона намагається їх змахнути.— Ви не захочете слухати всю історію мого життя.
— Боже, ні.
Вона видає смішок, хоча я не пожартував.
— Ральф — я його так завжди називала — був добрим чоловіком.
— Коли ви дізналися, хто він насправді?
— Ще до того, як ми почали зустрічатися.
Мене це дивує.
— Він вам так сильно довіряв?
— Я була його контактом із підпіллям. Допомогла йому влаштуватися, знайти інше ім’я і все, що потрібно.
— І через це ви зблизилися?
Елена підходить до мене ближче.
— Арло не був там тієї ночі.
— Під «тією ніччю» ви маєте на увазі...
— Ніч із коктейлями Молотова й усіма тими смертями.
— Це вам Арло Шугармен сказав? — я скептично веду бровою, і в моєму виконанні, якщо відкинути зайву скромність, це справжній витвір мистецтва.— Ви бачили світлину шістки із Джейн-стріт?
— Ту відому з підвалу? Звісно. Але він тоді з ними бачився востаннє. Він думав, що то просто жарт, що вони насправді не налили керосину в пляшки. Коли Арло побачив, що вони не жартують, то пішов.
— Це він вам сказав?
— І ще, що Рай тоді поїхав дахом. Тому Арло того вечора з ними не пішов.
— З тієї ночі теж є світлини.
— Його там немає. Там шість людей — це правда. Але ви не знайдете там його обличчя, чи не так?
Я обмірковую.
— Так чому ж Арло Шугармен ніколи не розповів про це поліції? — питаю я.
— Він сказав. Думаєте, йому повірили?
— Можливо, він вам збрехав.
— Він не мав причин мені брехати, я й так була на його боці.
— Можу припустити, що спецагента Патріка О’Меллі він також не застрелив.
Елена кліпає й переводить погляд на свою «хонду».
— Вам же відомо про спецагента О’Меллі?
— Так.
— Ви його про це питали?
— Так.
— І?
— Спочатку скажіть вашому покидьку відійти від моєї машини.
Я обертаюся до Джино й нахиляю голову. Він відходить.
— Арло ніколи не говорив про ту стрілянину. Просто закривався.
Я суплюся. Намагаюся повернутися до потрібної теми.
— Ви з Арло почали зустрічатися?
— Так.
— Ви його кохали?
Елена усміхається.
— А яке це має значення?
Туше.
— Де він зараз?
— Я вже сказала, що не знаю.
— Коли ви востаннє бачилися з Арло?
— На випускному.
— Ви тоді ще були разом?
Вона хитає головою.
— Тоді вже розійшлися.
— Чи можна поцікавитися, з якої причини?
— У нього з’явився хтось інший.
Мені здається, що я маю сказати, ніби мені прикро це чути, але не кажу.
— То ви бачилися на випускному?
— Так.
— І це було востаннє?
— Так.
— Ви знаєте, куди він вирушив після випускного?
— Ні. Такі правила підпілля. Що менше людей знає, то йому безпечніше. Моя роль у його житті була виконана.
Глухий кут.
Тільки це не було схоже на безвихідь.
— Я не збираюся йому нашкодити,— кажу я.
Елена зазирає всередину салону. Усі досі витріщаються на нас.
— Як ви змогли так швидко викупити мій борг?
— Це загалом неважко.
— Вам належить Вермер.
— Моїй родині.
Вона ловить мій погляд і витримує його.
— Ви дуже багатий.
Не бачу сенсу відповідати.
— Я вам сказала, що Арло пішов від мене до когось іншого.
— Так, сказали.
— Я дам вам ім’я за двох умов.
Я складаю пальці куполом.
— Я слухаю.
— По-перше, пообіцяйте: якщо знайдете Арло, вислухаєте його. Якщо він вас переконає, що нічого не зробив, відпустите його.
— Добре.
Не можу сказати, що ця обіцянка є обов’язковою. Я вірю в певні ступені лояльності й те, що «моє слово — мої зобов’язання», але не дуже сильно. Я пов’язаний тим, що вважаю найкращим, а не якимись фальшивими обіцянками чи фальшивою лояльністю. Так чи інакше, нескладно сказати «добре», незалежно від того, чи дійсно маєш це на увазі.