— Ні. Погані пікселі чи щось таке. Плюс він тримав голову долу.
Ема зважує почуте.
— Цікаво, що він показав свою лисину.
— Що ти маєш на увазі?
— Чому він не в бейсболці? Можливо, він і не лисий насправді. Минулого року на конкурсі талантів група хлопців вдавала, що вони «Blue Man Group»11.
— Хто?
— Неважливо. Але вони використовували шкіряні шапочки, щоби здаватися лисими. Можливо, це просто прикриття. Можливо, він хоче, щоби ми шукали когось лисого.
Я обмірковую цей здогад.
— Також...— Ема шурхотить папірцями,— ця барменша з «Malachy’s»...
— Кетлін,— підказую я.
Швидке уточнення: я розказав Емі про розмову в Центральному парку, але не про те, що Кетлін була в мене вдома. Є чесність, а є гидота.
— Так, Кетлін,— Ема натрапляє на потрібну нотатку.— Вона сказала тобі, що Рай запанікував через пограбування банку.
— Правильно.
— Але ми знаємо, що Рай не тримав там грошей. Йому кошти надходили з компанії, яку твоя бабуся...
— І твоя прабабуся,— додаю я.
— Хах, точно,— Ема усміхається.
Я теж.
— Гаразд,— усмішка зникає, й Ема знову серйознішає,— повернімося до твоєї розмови з Кетлін. Ми знаємо, що Рай ніколи не залишав своєї квартири, окрім як уночі, щоби зустрічатися з Кетлін у парку, але раптом він вийшов із дому посеред білого дня.
— І саме в день, коли його вбили.
— Точно, і ти,— Ема хапає аркуш із правого верхнього кута столу,— користуєшся своїми зв’язками Містера Супербагатія та прямуєш до банку. Менеджерка каже, що грабіжники обікрали депозитні комірки.
— Так.
— Це дивно, тобі не здається?
Я знизую плечима.
— У тих комірках купа цінних речей.
— Так, гадаю, ти маєш рацію,— повільно говорить Ема.
— Але?
— Але в мене є інша теорія.
Я відхиляюся й розводжу руками, заохочуючи її розповідати.
— Рай Штраус орендував банківську комірку, мабуть, під псевдонімом.
— Це має сенс,— кажу я, не подаючи виду, що вже багато чого з’ясував.— Є здогадки, що могло бути всередині?
— Щось, що його якось ідентифікувало,— каже Ема, стукаючи олівцем по столу.— Дивися, Штраус протягом цих років використовував кілька імен, згоден?
— Згоден.
— Тож йому, напевно, потрібне було безпечне місце, щоби зберігати ці різні документи, можливо, і його справжній паспорт та свідоцтво про народження. Такі речі викидати не можна.
— Не можна,— я зважую її ідею.— Ти кажеш, що грабіжники прийшли не за грошима, а зламували банківські комірки, бо хотіли знайти Рая Штрауса?
— Можливо.
— Але малоймовірно.
— Малоймовірно. Маю ще одну теорію.
Зізнаюся, що надзвичайно насолоджуюся цією розмовою.
— Я слухаю.
— Твій наставник із ФБР, ПТ.
— Так. До чого ти ведеш?
Ема дивиться час на телефоні.
— Ще не пізно йому телефонувати?
— Йому ніколи не пізно телефонувати. Навіщо?
— ПТ сказав, що вони зловили одного з грабіжників.
— Так.
— Можеш до нього дістатися?
— Дістатися до нього?
— Ну, поговорити з ним. Допитати. Використай свої зв’язки Містера Супербагатія, щоб отримати доступ до цього грабіжника.
Я суплюся.
— Зроблю вигляд, що ти цього не казала.
— Ну, то це наш перший крок, Віне,— Ема усміхається, і в мене щось ворушиться в серці.— Зателефонуй ПТ і признач зустріч.
Розділ 28
Якщо ви вважаєте, що кімната для допитів у ФБР має такий самий вигляд, як показують по телевізору, то маєте рацію. Ми перебуваємо в тісній кімнаті без вікон і повітря, усередині якої стоїть звичайний стіл. Навколо нього — чотири металеві стільці, три з яких зайнято. Я сиджу з одного боку столу, а Стів, упійманий грабіжник, і його адвокат Фред — навпроти мене.
— Мій клієнт уже уклав угоду щодо ймовірного пограбування банку,— починає Фред.
— Я не розумію,— кидає Стів. Це маленький тонкокостий чоловік із руками піаніста, чи, можливо, зламувача сейфів. Його величезні густі вуса домінують над мініатюрним обличчям і забирають на себе всю увагу.— Хто в біса цей мужик?
Фред кладе руку на плече своєму клієнтові.
— Усе добре, Стіве.
Стів кидає оком на руку адвоката:
— Не треба.
Адвокат прибирає руку.
— Що вам потрібно?
— Інформація.
— Щось ви не схожі на прокурора,— акцент грабіжника є насиченою сумішшю говірок Бронксу й Середнього Заходу.
— Я не прокурор. Мені загалом байдуже, винні ви чи ні. Мені потрібна лише одна річ.
Очі Стіва звужуються. У нього майже немає брів, і це доволі дивно для людини з такими визначними вусами.
— Що ви хочете?
— Знати, що було в певній банківській комірці.
Я уважно дивлюся на нього, поки говорю, і бачу, що він моментально розуміє, про яку комірку йдеться.