Жіночий контингент має різноманітніший вигляд: вінтажні речі із секонд-генду, фланель, кардигани, шари одягу, що не пасують один до одного, кислотні кольори, ажурні сітки. Патерн той самий: вони так намагаються бути якомога далі від мейнстриму, що зрештою стають їм — провідним напрямом із нотками відчаю.
Я надто суворий.
В асортименті безліч сортів пива на розлив — «IPA», стаути, лагери, пілзнери, портери, осінні, зимові, літні смаки (тепер у пива є сезони), помаранчеве, гарбузове, кавунове, шоколадне (я не здивуюся побачити навіть пиво з кранчами) — й усі види подають у банках для закруток замість склянок чи бокалів. На одних вхідних дверях написано: «Тур броварнею». На інших — «Дегустаційна зала», крізь них натовп виходить на вулицю до липких столиків для пікніків. Я проходжу повз людей і чую слова «бро», «кицюш», «харчовий», «глютен», «FOMO»14, «кале», «речовини», «турбота про себе», «топчик», «скрипт», «комбуча». Це просто неможливо — це справжнє випробування.
Прояснення: насправді я не чую всіх цих слів, але думаю, що чую.
У старі часи гангстери збиралися в барах, ресторанах чи стриптиз-клубах. Часи змінились. Коли я потрапляю всередину, до мене підходить симпатична молода офіціантка з косичками в коротко обрізаних шортах.
— Ой, ви, мабуть, Він,— каже вона.— Ходімо.
Підлога тут бетонна, світло приглушене. У правому кутку хтось крутить вінілові платівки, у лівому — розкладено екологічно чисті килимки для йоги, що здаються приблизно такими ж комфортними, як і нижня білизна з твіду. Гнучкий, злегка напідпитку чоловік із бородою розміром із клешню лобстера робить на одному з них вітання сонцю. Офіціантка проводить мене коридором, заставленим пивними кегами та товарами для продажу. Ми доходимо до металевих дверей. Дівчина стукає й кидає мені:
— Будьте тут.
Вона йде, перш ніж я встигаю запропонувати чайові. Двері відчиняються. Схоже, переді мною той самий чоловік, що приходив до лікарні з Лео Станчем, але важко сказати напевно. Це майже двометровий чолов’яга з широкими плечима й такою густою й низькою шевелюрою, що здається, ніби вона починає рости одразу над бровами. Він також має обов’язкову щетину на обличчі й федору, яка здається замалою для його голови — це наче один із тих талісманів у формі бейсбольного м’яча з крихітним капелюшком на голові.
— Заходь.
Я опиняюся всередині. Чоловік зачиняє за мною двері. У кімнаті бачу ще чотирьох хіпстерів, що дивляться на мене важкими хіпстерськими поглядами крізь хіпстерські окуляри.
— Витягуй зброю,— говорить двометровий чоловік, що відчинив двері.
— Я лишив її в машині.
— Усю?
— Так.
— А лезо в рукаві?
Двометровий усміхається, я усміхаюсь у відповідь.
— Усю зброю лишив у машині,— відповідаю я.
Він просить телефон. Я перевіряю, чи заблоковано екран, і віддаю свій гаджет. Двометровий киває іншому хіпстеру — той витягує ручний металошукач і починає обстежувати мене. Раптом лунає голос:
— Облиште. Якщо він намагатиметься зробити якусь дурницю, просто всі стріляйте в нього, зрозуміло?
Я впізнаю Лео Станча. Він жестом запрошує мене приєднатися до нього, і я заходжу до кабінету, чий стиль, якби я краще знався на цій тематиці, можна було б охарактеризувати як дзен або феншуй. Усе біле, сферичні форми, величезне вікно з видом на фонтан у внутрішньому дворі. Також я помічаю перила для людей з обмеженими можливостями та пандус для інвалідного візка.
Двері зачиняються, і звуків броварні вже не чутно. Я наче потрапив в іншу реальність. Лео запрошує мене сісти, я це роблю. Він обходить повністю прозорий стіл із плексигласу й сідає навпроти мене. Його стілець вищий за мій десь на десять сантиметрів, і мені хочеться закотити очі від цієї слабкої спроби залякування, але є один момент: Лео Станч мав рацію під час нашої попередньої розмови в лікарні. Я не куленепробивний. Також я не схильний до самогубства, і попри те, що занадто часто ризикую особистою безпекою, мені подобається думати, що я роблю це з певною часткою розсудливості.
Коротко кажучи, зараз потрібно бути обережним.
— То що, ти знаєш, де Арло Шугармен? — починає Лео Станч.
— Поки ні.
Він супиться.
— Але телефоном...
— Так, я збрехав. Але я не один такий.
Він роздумує над моїми словами.