— Рухайся обережно, Локвуде.
— Чому?
— Що?
— Припини, ти не справляєш враження людини, що любить прикрашати реальність, тож дозволь сказати відверто. Коли ти приходив до мене в лікарню, то запевнив, що не маєш жодного стосунку до смерті Рая Штрауса.
Не знаю, якою буде реакція Лео Станча. Можливо, заперечення. Або фальшиве здивування. Та він обрав вичікування.
Я додаю:
— Це ж була неправда, чи не так?
— Чому ти так думаєш?
— Я отримав нові дані.
— Зрозуміло,— Станч запрошувально розводить руками.— Розкажи й мені.
— Це ти вбив Рая Штрауса?
— Це запитання, а не нова інформація.
— То це був ти?
— Ні.
— Ти знав, що Штраус жив у «Beresford»?
— Теж ні,— Лео проводить рукою по волоссю, щоб відкинути його назад. У нього така воскова шкіра, що це наводить на думку про застосування чогось на зразок ботоксу.— То які в тебе нові дані, Локвуде?
— Незадовго до вбивства ти дізнався, що Рай Штраус живе в «Beresford».
Він кладе ногу на ногу та стукає пальцем по підборіддю.
— Це факт?
Я чекаю.
— Розкажи, звідки ти це знаєш.
— Це несуттєво.
— Для мене — суттєво,— тепер він намагається дивитися на мене суворим поглядом, але на мене таке не діє.— Ти прийшов до мене на роботу під фальшивим приводом. Називаєш мене брехуном. Гадаю, ти мусиш надати пояснення, чи не так?
Я не хочу, щоб у Стіва були неприємності, але мені потрібно розкрити вбивство.
— Було пограбування банку,— кажу я.
Емоцію Лео неможливо зрозуміти, він просто як камінь. Хвилину-дві розповідаю про пограбування й комірку, що належала Раю Штраусу. Імен не називаю, але чи важко буде людині на зразок Лео Станча дізнатися, хто є моїм джерелом?
— Тобто твій контакт,— говорить Лео, коли я завершую,— стверджує, що продав мені інформацію про Рая Штрауса.
— Або віддав.
— Або віддав,— він киває так, наче все стало зрозуміло.— А від мене ти чого хочеш?
Мене дивує це запитання.
— Я хочу знати, чи це ти вбив Рая Штрауса.
— Навіщо?
— Перепрошую?
— На що це вплине? — продовжує Станч, і я відчуваю, що в повітрі щось змінюється.— Припустімо, твоє джерело каже правду. Можливо, він дав нам цю інформацію. Припустімо, гіпотетично, що я вирішив використати її, аби помститися за сестру. І що? Ти мене арештуєш?
Думаю, це риторичне запитання, тому просто чекаю. Лео робить те саме. Минає кілька секунд, і врешті-решт я кажу:
— Ні.
— Розкажеш про мене поліції?
Знову моя черга.
— Ні.
— Тобто ми з тобою маємо зосередитися на важливому.
— І що це означає?
— Знайти Арло Шугармена.
Його голос тепер якийсь дивний, далекий. Щось у кімнаті точно змінилося, але я не впевнений, що саме. Несподівано Станч розвертається на стільці так, що опиняється спиною до мене. Потім тихим голосом додає:
— Яка різниця, чи це я вбив Рая Штрауса?
Мене це збентежує. Не знаю, що казати далі. Думаю, варто взяти до уваги його пораду щодо обережності та діяти поступово.
— Це ще не все.
— Щось більше, ніж смерть Рай Штрауса?
— Так.
— Ти про викрадення картин?
— Це одне, так.
— А що ще?
Чи хочу я розповідати йому про мою двоюрідну сестру Патрицію та Хижу жаху? Ні.
— Мені б дуже допомогло,— кажу я з усією обережністю, на яку лише здатен,— якби я дізнався всю правду. Ти хотів помститися за сестру. Я це розумію.
Я чую сміх:
— Ти нічого не розумієш.
У його тоні відчуваються важкість, глибокий і несподіваний смуток. Лео Станч підводиться, досі не обертаючись до мене, підходить до панорамного вікна від стелі до підлоги.
— Ти думаєш, мені потрібно, щоби ти знайшов Арло Шугармена, аби я міг його вбити.
Це було не запитання, тому я обираю мовчати.
— Це не так.
Лео досі стоїть до мене спиною. Я мовчу.
— Зараз я скажу тобі річ, яка має залишитися в цьому кабінеті назавжди,— він нарешті повертається до мене.— Чи даєш слово мовчати?
Так багато обіцянок було дано мною сьогодні. Двома найбільшими помилками є вважати, що «вірність» і «дотримання обіцянок» — це гідні захоплення чесноти. Усе не так. Обидві часто є виправданням для того, щоби вчинити лиху справу чи прикрити погану людину, бо ви нібито повинні залишатися «людиною слова» або підтримувати зв’язок чи дружбу з кимось, хто не заслуговує ні на те, ні на інше. Вірність занадто часто використовують як заміну моралі чи етики, і так, я знаю, наскільки дивно чути ці міркування від мене, але так воно є.
— Звісно,— брешу я з легкістю (але не аморально). І оскільки слова дуже, дуже дешево коштують, додаю,— даю слово.
Лео Станч повертається обличчям до вікна:
— З чого почати?
Я не кажу «з початку», бо: а) це було б кліше; і б) насправді я хочу, щоби він просто швидко перейшов до суті.