— Я не очікував, що заїду.
— Усе добре?
— Помірно.
У Найджела іноді проскакує британський акцент, але він фейковий. Наш дворецький народився в цьому маєтку. Його батько працював на мого діда, а Найджел працює на мого батька. Мій тато заплатив за його навчання на юридичному факультеті Пенсильванського університету — щоби дати Найджелові «більше» можливостей, ніж просто бути дворецьким. Водночас це зобов’язало Найджела бути в маєтку завжди, бо така в нього сімейна традиція.
Ремарка: багатії дуже гарно вміють використовувати великодушність, щоб отримати бажане.
— Ви залишитеся на ніч? — питає мене дворецький.
— Ні.
— Ваш батько спить.
— Не треба його будити.
Ми рушаємо до головного будинку. Найджел хоче знати, чому я приїхав, але ніколи не спитає.
— Знаєш, твій прикид пасує до стін будинку,— кажу я.
— Саме тому я його й ношу — камуфляж.
Я кидаю швидкий погляд на стайню. Найджел це помічає, але вдає, що ні.
— Скоро приїде Патриція,— кажу я.
Найджел зупиняється й обертається до мене.
— Ваша кузина Патриція?
— Так, вона.
— Ого.
— Проведеш її до кабінету?
Я піднімаюся туди кам’яними сходами. Досі вловлюю легкий аромат тютюну. Я знаю, що це неможливо, що в будинку ніхто не палив люльки майже сорок років, що це мій мозок підкидає хибні образи та звуки, а найчастіше — запахи. Але цей аромат видається мені реальним. Можливо, запахи справді затримуються — особливо ті, які ми вважаємо найбільш заспокійливими.
Я підходжу до каміна й дивлюся на порожню раму, де колись висіла картина Вермера. Пікассо був на протилежній стіні. Це й була умовна «Колекція Локвудів» — триста мільйонів доларів лише за два полотна. Я чую за спиною цокання підборів по мармуру. Конверси такого звуку не видають.
Найджел прокашлюється. Я стою спиною до них.
— Ви ж не хочете, щоб я її представляв?
Я повертаюсь, а там вона — моя кузина Патриція.
Вона оглядає кімнату, перш ніж подивитися на мене.
— Дивно сюди повернутися.
— Ти дуже давно не була тут.
— Погоджуюсь,— увертає Найджел.
Ми обидва дивимося на нього. Він розуміє.
— Я буду нагорі, якщо комусь знадоблюсь.
Виходячи, Найджел зачиняє за собою масивні двері кабінету. Вони моторошно скреготять. Ми з Патрицією якусь мить мовчимо. Їй, як і вашому покірному слузі, трохи за сорок. Ми двоюрідні брат і сестра. Наші батьки, рідні брати Віндзор II і Олдріч, обидва білошкірі й світловолосі, як власне і я, але Патриція пішла в матір, Алін, бразилійку з міста Форталези. Колись дядько Олдріч шокував усю родину, коли привіз двадцятирічну красуню зі своєї тривалої благодійної подорожі Південною Америкою. У Патриції темне, стильно підстрижене коротке волосся. На ній блакитна сукня — повсякденна й розкішна водночас. Очі Патриції блискучо-мигдалеві. Її спокійне обличчя позбавлене типової «стервозності» багатійок, воно захопливо меланхолійне й напрочуд гарне. Моя кузина вирізняється чарівністю та телегенічністю.
— То що сталося? — питає мене Патриція.
— Знайшли Вермера.
Вона приголомшена.
— Реально?
Я розповідаю про відлюдника, про башту в «Beresford», убивство. Я не вправний у речах, що вимагають витонченості й такту, але дуже намагаюся обережно підвести до розв’язки. Моя кузина дивиться на мене зацікавлено, і я знову провалююсь у часовий портал. У дитинстві ми годинами гасали цими землями. Грали в хованки, каталися на конях, плавали в басейні та озері. Грали в шахи й нарди, навчалися гольфу й тенісу. А коли маєток ставав занадто помпезним чи похмурим, як було заведено в Локвудів, Патриція дивилася на мене й закочувала очі — і через це я всміхався.
Лише одній людині в житті я казав, що люблю. Єдиній.
Ні, я сказав це не особливій жінці, яка, скажімо, урешті-решт розбила моє серце — ніхто ніколи не розбивав мені серця, навіть не надщерблював,— а своєму найближчому другові Майрону Болітару. Коротко кажучи, у моєму житті не було великого кохання — лише велика дружба. І з родиною так само. Ми кровні родичі. У мене сердечні, важливі й навіть цікаві стосунки з батьком, братами й сестрами, тітками та дядьками, кузенами й кузинами. Стосунків із матір’ю в мене практично не було — я не бачив її та не говорив із нею з восьми років аж до того часу, коли у свої тридцять з лишком побачив її на смертному одрі.
Це я вам так довго намагаюся розповісти, що Патриція — моя улюблена родичка. Навіть попри те, що наші батьки посварилися, і саме тому вона не була в маєтку зі своїх підліткових років. Навіть після жахливої трагедії, яка зробила цей розрив не лише непоправним, але й, на жаль, вічним.
Я завершую пояснення, і Патриція каже: