— Мені було шістнадцять років, коли Софію вбили.
Я зітхаю. Швидкого переходу не буде.
— Їй було двадцять чотири. Нас було тільки двоє — я і Соф. Коли вона народилася, лікарі сказали нашій матері, що вона більше не зможе мати дітей, але за вісім років, от несподіванка, з’явився я.
Бачу у віконному відображенні, як Лео усміхається.
— Важко передати, наскільки сильно вони всі мене балували,— він хитає головою.— Не знаю, навіщо тобі це розповідаю.
Не бачу сенсу втручатися, тому зберігаю мовчання.
— Ти же знаєш, хто ми, чи не так?
Цікаве запитання.
— Ти маєш на увазі сім’ю Станчів?
— Саме так, нашу родину. Дозволь розповісти коротку передісторію. Дядько Неро й мій батько — брати, вони були дуже близькі. У подібних, скажімо так, справах потрібен один лідер. Дядько Неро старший і настирніший, а мій батько — усі говорили, що це м’яка душа,— не заперечував залишатися в тіні. Але це його не врятувало. 1967 року його вбили, решту ти, напевно, знаєш.
Трохи знаю. Це була війна кланів. Перемогли Станчі.
— Тоді дядько Неро замінив мені батька, це й досі так. Ти знаєш, що він приходить сюди кілька разів на тиждень? У його віці це просто дивовижно. У нього був інсульт, тому йому важко. Він пересувається на інвалідному візку.
Я дивлюся на перила, пригадую пандус біля дверей.
— Перейду до справи, ти не проти? — питає Лео.
— Будь ласка.
— Коли ті студенти вбили мою сестру, ніхто нічого не обговорював, бо всі розуміли: сім’я буде мститися за смерть Софії. З погляду дядька Неро це було гірше за смерть мого батька. Принаймні то було через бізнес. А шістка із Джейн-стріт була для нас купкою розбещених, надміру начитаних антивоєнних ухилянтів, ліваків і лібералів. З такого погляду смерть Софії здавалася ще безглуздішою.
Я розумію його. Хтось на зразок Неро Станча дивився на цих багатих і розпещених студентів, які ставилися зверхньо до людей, як-от він, і змушували тих почуватися меншовартісними,— і ще більше розлючувався.
— Тому дядько Неро закинув гачки й почав шукати. Він чітко дав зрозуміти, що ті, хто дадуть нам інформацію про шістку із Джейн-стріт — або, чорт забирай, докази, що їх убили,— матимуть щедру винагороду.
— Закладаюся, що ви отримали кілька зачіпок,— кажу я.
— Так і було. А хочеш дізнатися дещо неочікуване?
— Звісно.
— Жодна нікуди не привела. За два роки — нічого.
— А потім що?
— А потім Лейк Девіс спіймали чи вона здалася, я навіть не знаю, що саме сталося. Лейк зрозуміла, що до чого. Щойно вона потрапить до в’язниці, ми зможемо дістатися до неї. А якби нам це чомусь не вдалося — наприклад, якби вона потрапила в програму захисту свідків,— ми дістали б її після виходу з в’язниці. Тож адвокат Лейк прийшов до нас із пропозицією.
— Вона дала вам інформацію,— кажу я.
— Так.
У моїй голові все склалося. Лейк Девіс уклала домовленість зі Станчами, щоби захистити себе. Коли вийшла з в’язниці, то змінила особу й, коротко кажучи, знову пішла в підпілля на випадок, якщо Станчі вирішать не дотримуватися угоди.
Пам’ятаю слова Лейк у тому її собачому готелі. Я спитав, чи заїхала вона аж у Західну Вірджинію для того, щоб її не знайшов Рай Штраус. Відповідь була: «Не тільки Рай».
— То кого вам видала Лейк Девіс?
Обличчям Лео пробігає тінь.
— Лайонела Андервуда.
У кабінеті западає тиша.
Трохи згодом я питаю:
— Де він був?
— А це має якесь значення?
— Та насправді ні.
— Я завжди думав, що вони всі ховалися в хіпівських комунах чи чомусь такому. Але Лайонел, можливо, тому що він темношкірий, не знаю, просто жив у Клівленді, штат Огайо, під іменем Беннет Лейфер. Працював далекобійником. Одружився, дружина була вагітна.
— Вона знала, хто він насправді?
— Не знаю. Це суттєво?
— Ні, гадаю, що ні.
— Решту ти, мабуть, можеш і сам здогадатися.
— Ви його вбили?
Лео Станч нічого не відповідає — і це найчіткіша відповідь. Він падає назад на стілець так важко, наче йому відняло коліна. Кілька секунд ми сидимо в тиші. Лео знову починає говорити низьким голосом.
— Ми володіємо низкою складських приміщень на цій стороні вулиці. За два під’їзди звідси є будівля. Нині там автомайстерня, але тоді...— він заплющує очі.— Це тривало три дні.
— Ти там був?
Його очі досі заплющені. Він киває. Не знаю, що це мені дає, тож просто виходжу з очевидного. Лайонел Андервуд мертвий. Тепер я знаю долю трьох людей із шістки: Рай Штраус мертвий, Лайонел Андервуд мертвий, Лейк Девіс жива. Залишилися троє — Арло Шугармен, Біллі Рован та Еді Паркер.
Існує ще одна проблема — набагато більша,— яка зараз гостро стоїть на порядку денному: чому Лео Станч вирішив розповісти мені про це? Можливо, комусь це може здатися поганим знаком для мене — мовляв, якщо я знаю правду, то в Лео немає іншого вибору, окрім як мене вбити. Я в це не вірю. Навіть якби я був настільки нерозумним, щоби побігти до федералів, то що вони можуть зробити після стількох років? Які матимуть докази?