— А хто йому повірив би? — заперечує Сінклер.— Уявляєте, як страшно було в перші дні?
— Цікаво,— кажу я.
— Що саме?
— Ви також збираєтеся стверджувати, що він не вбивав агента ФБР?
У Сінклера відвисла щелепа, але він не припиняє йти.
— Патрік О’Меллі,— кажу я й чекаю на відповідь.
— Ні, я не буду цього стверджувати. Арло застрелив спеціального агента О’Меллі.
Попереду галявина. Я бачу озеро.
— Ми майже дійшли.
Озеро чарівне — тихе, спокійне, майже занадто спокійне, жодної брижі. Блакитне небо ідеально відбивається у воді, як у дзеркалі. Келвін Сінклер зупиняється на мить, робить глибокий вдих, а потім каже:
— Он там.
Я бачу дерев’яну лавку, таку автентичну, що на колодах навіть лишилася кора. Вона повернута до озера, але ще важливіше те, що перед нею видно маленький надгробок. Я підходжу й читаю.
Пам’яті Р. Л.
«Життя не вічне, а кохання — так»
8 січня 1952 — 15 червня 2011
— Рак легень,— говорить Сінклер.— І ні, він ніколи не палив. Ми дізналися в березні того року, а менш ніж за три місяці він помер.
Я дивлюся на надгробок.
— Він тут похований?
— Ні, тут я розвіяв його прах. Громада встановила лавку й пам’ятник.
— А парафіяни знали, що ви були коханцями?
— Не те щоби ми це афішували. Ви маєте розуміти. Коли ми закохалися в сімдесятих, бути геями було зовсім не прийнято. Приховуючи його справжню ідентичність і нашу орієнтацію, ми звикли до обману. Ми прожили так усе своє життя.— Келвін Сінклер прикладає руку до підборіддя й дивиться в небо.— Але зрештою, так, я думаю, багато хто з прихожан знав. Або, можливо, ми видаємо бажане за дійсне.
Я дивлюся на озеро. Намагаюся уявити: Арло Шугармен починає своє життя як єврейський хлопчик з Брукліну й закінчує його тут, у лісі за цією церквою. Я майже бачу фільм із мелодраматичною музикою.
— А чому ви нічого не сказали? — питаю отця.
— Я про це думав. Ну, він уже помер, його ніхто не притягнув би до відповідальності.
— І?
— Але я не мертвий. Я надавав притулок утікачу. Ви мені скажіть: як на таке відреагували б у ФБР?
Він має рацію.
— Є ще одне, але я маю сумнів, що ви мені повірите.
Я обертаюся до нього.
— Спробуйте.
— Арло не хотів убивати агента О’Меллі.
— Ну так, я впевнений, що це правда.
— Але той агент вистрелив першим.
Цівка холодного поту стікає моєю спиною. Хочу попросити його розповісти більше, але й збивати не хочу. Тому чекаю.
— Спецагент О’Меллі зайшов із заднього входу. Сам, без напарника. Без підкріплення. Не дав Арло можливості здатися, просто вистрелив,— Сінклер нахиляє голову.— Ви бачили старі світлини Арло?
Я заціпеніло киваю.
— Він тоді був із величезною афрозачіскою. Куля, як розповів мені Арло, пройшла крізь волосся, буквально розділила його. І тільки тоді Арло вистрелив у відповідь.
Дві розмови відлунюють, а потім рикошетом проносяться в моїй голові.
По-перше, слова Лео Станча про його дядька: «Він чітко дав зрозуміти, що ті, хто дадуть нам інформацію про шістку із Джейн-стріт — або, чорт забирай, докази, що їх убили,— матимуть щедру винагороду». По-друге, наша розмова з ПТ, коли все це почалося: «Ми надіслали в той будинок лише двох агентів».— «Без підкріплення?» — «Без».— «Треба було зачекати».
Чому вони не дочекалися підкріплення?
Тепер відповідь здається надто очевидною.
Не кажучи ані слова, я обертаюся та йду стежкою назад.
Я все зрозумів. Лео Станч дав мені всі натяки. Сказав, що коли я знайду Арло Шугармена, то отримаю відповіді на всі свої запитання. І він мав рацію. Що стосується справи шістки із Джейн-стріт, то тут ще є над чим працювати, але я приїхав сюди по відповіді — і тепер я їх маю.
Келвін Сінклер гукає мене.
— Віне?
Я не зупиняюся.
— Ви збираєтеся все розповісти? — кричить він.
Але я продовжую йти.
Розділ 31
Коли я сідаю в літак, отримую три дзвінки.
Перший — від ПТ. Я поки не хочу з ним говорити — не тоді, коли я так близько до фіналу гри, і тому роблю переадресацію на голосову пошту. ПТ це, безперечно, не сподобається, бо він зрозуміє, що я його уникаю. Але я це переживу.
Другий — від Кабіра.
— Розказуй,— кидаю я в слухавку, відкриваючи браузер на ноутбуку.