— По-перше,— каже він спокійніше,— картина автентична. Це справді «Дівчина за піаніно» Вермера, намальована, найімовірніше, 1656 року,— я чую в його голосі ледь стримуване захоплення.— Я не можу вам передати, яка це для мене честь бути поруч із нею.
Я мовчу, даючи йому можливість пережити цей момент, наче ми на релігійній службі, що для нього, гадаю, так і є. Коли ми зустрічаємося поглядами, П’єр-Еммануель прокашлюється.
— Дозвольте розповісти, чому мені так терміново потрібно було вас бачити,— він показує на зворотний бік картини.— По-перше, реверс картини було закрито фанерою. Звісно ж, не оригінальною. Це поширена практика, адже фанерні листи захищають картини від пилу й фізичного впливу.
Він піднімає очі на мене — я киваю, показуючи, що слухаю.
— Фанеру було прикріплено шурупами, тому я обережно її зняв, щоби ретельніше оглянути полотно. Ось вона лежить.
Він показує на тонку фанеру, що нагадує шкільну дошку. На ній видно вицвілий герб родини Локвудів. П’єр-Еммануель знову звертає мою увагу на зворотний бік картини.
— Ось ви бачите підрамник, прикріплений до задньої частини полотна. Це теж не рідкість, але річ у тім, що спочатку потрібно зняти підкладку. Потім треба зазирнути під підрамник. Це нелегко зробити. Але саме там хтось заховав його — під прикрученою шурупами фанерою, між підрамником і полотном.
— Що заховав? — питаю я.
Він тримає це в руці.
— Оцей конверт.
Можливо, колись він був білим, але з часом набув кольору манільської сигари.
— Спочатку,— його слова тепер схожі на поспішне бурмотіння,— я був дуже схвильований. Подумав, що це може бути лист історичної важливості. А, і він не був запечатаний. Я не став би його розрізати та заглядати всередину, якби було інакше. Я просто відклав би його.
— То що всередині?
Мистецтвознавець підводить мене до столу і показує:
— Вони.
На столі лежать коричневі, але прозорі зображення.
— Це негативи плівки,— продовжує П’єр-Еммануель.— Я не знаю, наскільки вони старі, але зараз більшість людей користується цифровими фотоапаратами. Ці шурупи не викручували багато років.
Форма негативів здається дивною для мого непрофесійного ока. Зазвичай зображення на плівці прямокутні, а ці — ідеально квадратні.
Я дивлюся на П’єра-Еммануеля. Його губи тремтять.
— Припускаю, що ви їх роздивилися.
Він пошепки нажахано відповідає:
— Тільки три, більше не витримав.
Він простягає мені латексні рукавички. Я швидко їх натягую та вмикаю лампу. Обережно беру один із негативів подушечками великого та вказівного пальців. Підношу його до світла. П’єр-Еммануель робить крок назад, але я знаю, що він спостерігає за моїм обличчям. Я приховую емоції, але відчуваю, наче тілом проходить електричний струм. М’яко кладу один негатив, переходжу до другого. Потім беру третій. Далі четвертий. Я досі тримаюся, але всередині мене вирує вулкан. Я не втрачаю контролю. Принаймні поки що.
Але в мені наростає лють. Я маю знайти, куди її спрямувати.
Роздивляюся десять негативів і кажу П’єру-Еммануелю:
— Мені шкода, що вам довелося це побачити.
— Ви знаєте, хто ці дівчата?
Так, знаю. Ба більше, я знаю, де ці знімки було зроблено.
У Хижі жаху.
Розділ 32
Я приїжджаю до студентського містечка Гаверфордського коледжу, коли вже сутеніє.
Я дістався з аеропорту сам, бо не хочу, щоби хтось був поруч. Я їхав швидко й люто. Коли Ян Корнвелл бачить мене біля своїх дверей цієї пізньої години, то не знає, як реагувати. Якась частина його досі боїться мене й того, наскільки важлива моя сім’я для цієї установи, але загалом, як я зрозумів, він не хоче мати нічого спільного зі мною або жахливим минулим, яке я продовжую притягувати до його порогу.
— Уже пізно,— говорить Корнвелл, коли я ступаю на його ґанок, і стає перед дверима, щоб я не мав змоги зайти.— Я вже розказав вам усе, що знаю.
Я киваю. Потім без попередження сильно б’ю його в живіт. Він згинається навпіл, наче має шарніри. Я заштовхую його всередину та зачиняю за собою двері. Удар перебив Корнвеллу дихання. Його очі широко розплющені від страху, він роззявляє рота, шукаючи повітря. Я знаю, що мав би картатися за це, але, як уже пояснював раніше, насилля мені до вподоби. Було б нерозумно брехати і вдавати, що це не так.
Корнвелл падає на підлогу. Перебите дихання означає, що через удар у сонячне сплетіння стався тимчасовий спазм діафрагми. Це не надовго. Я беру стілець і сідаю навпроти професора. Чекаю, поки він знову зможе дихати.
Зціпивши зуби, Корнвелл каже:
— Забирайтеся геть.
— Глянь на це.
П’єр-Еммануель допоміг мені зробити світлини зі старих негативів. Я кидаю їх Корнвеллу. Він дивиться й піднімає на мене очі, повні жаху.