На кордоні України від Глухова аж до Києва для зустрічі імператриці по обидва боки шляху поставили козацькі полки, вершників яких одягнули в нові черкески, широкі штани, різнокольорові шапки. Перші полки, відсалютувавши цариці, за спинами сусідів мчали уперед
і знову вітали вінценосну, створюючи химерію масовості війська. Понад шляхом наказано було збиратися святково одягнутим «малоросам» і вітати свою «благодійницю» та «родичку» по козацькому синові Розуму.
Помпезне театралізоване видовисько влаштували для Єлизавети та її свити поблизу Києва. Зустрічати кортеж на лівий берег Дніпра вийшла вся київська знать, ченці Лаври, викладачі і студенти академії, міщани. Один із спудеїв, загримований під древньоруського князя Володимира — «святителя Русі», їхав назустріч у «божественному фаетоні», що його тягли два крилаті «пегаси» — спудеї. У промові оратор запрошував царицю до «стольного граду» — праматері «городів руських».
Перед в’їздом до Печерська 25 серпня 1744 року «батьки міста» збудували тріумфальну арку із зображенням ангела, який тримав у руках «хартію». Така символіка була не випадковою. Після привітальних промов київського митрополита Рафаїла Заборовського і білгородського митрополита Антонія, що поспішив приїхати сюди, «державній гості» вручили гарно надруковану в лаврській друкарні ямбічну оду «На тріумфальних кієво-печерських воротах до ангела, держащего хартію…», написану згаданим префектом Києво-Могилянської академії професором Михайлом Козачинським. Государиня просльозилася «радушным приемом своих верноподданных» і прорекла, що любить «народ сей благонравный и незлобивый». Тоді ще не вся Україна була покріпачена.
Впродовж кількох тижнів у Києві влаштовувалися для знаті гульбища, бали-маскаради, не стихали дзвони, лилося мед-вино на прийомах. Цариця мандрувала по чудових київських околицях, відвідала Києво-Китаївську «пустиню» та місця, де жив Андрій Боголюбський. Двічі побувала вона і в академії. До першого запланованого візиту 5 вересня 1744 року, що збігся з тезоіменитством Єлизавети, «учащиеся юноши» підготували та розіграли шкільну драму з прологом та епілогом під назвою «Бла-гоутробіє Марка Аврелія Антонія, кесаря римского» М. Козачинського, який пристосував твір відповідно до особи та діяльності російської цариці з її непростим шляхом до престолу. Спектакль, безсумнівно, сподобявся Єлизаветі, а ще більше — розіграні веселі інтермедії до драми, тексти яких, на жаль, загубилися.
Під час другого відвідання Києво-Могилянської академії царицею відбувся традиційний академічний диспут. До нього підготували розкішно виконані «тези» — програму у вигляді картини-гравюри із зображенням у центрі Єлизавети Петрівни в царських обладунках, в оточенні придворних осіб, хвалебні написи слов’янською і латинською мовами. Академічний хор виконав урочисті канти і гімни, студенти декламували між диспутом хвалебні вірші, що їх написав той-таки М. Козачинський.
Розчулена віршами і прийомом, «августійша» звеліла нужденній академії виділити аж одну тисячу карбованців, тоді як особі архімандрита Лаври «пожалувала» три тисячі, «прочіей» братії — ченцям — десять тисяч, не рахуючи досить коштовного позолоченого й срібного церковного начиння, вартість якого обчислювалася десятками тисяч. Тих коштів вистачило б на кілька років пристойного існування всієї академії. Мабуть, розважливий і талановитий педагог, улюбленець київського студентства, префект М. Козачинський розраховував на значно щедрішу допомогу його дітищу.
Таким був зовнішній бік «добродійств» ласої до лицедійств і парадності Єлизавети Петрівни, іменем якої поступово закріпачувався український народ. Не ловив гав і її чоловік. Дожовтневі й сучасні історики не забувають передусім нагадати, що Олексій Розумовськии сприяв відновленню гетьманства на Лівобережжі. Можливо, й так, але не без корисливих цілей: за його порадою чи проханням Єлизавета, м’яко кажучи, запропонувала обрати гетьманом України молодшого брата свого чоловіка — Кирила Розумовського.
Сучасник Розумовських граф Ф. Головін, згодом дуже близький і до оточення Петра III, Катерини II та Павла І, у своїх спогадах про правління Єлизавети навів не без їдкого єхидства таку бувальщину: «Менший брат його (Олексія Розумовського — В. М.), Кирило, пас свиней поблизу Батурина — він сам мені оповідав такі подробиці. Свині, яких він пас, були не його, а їхнього родича Будлянського, котрий був багатший за них. Коли Олексій побачив, що доля йому усміхнулася, він згадав про Кирила і послав одного офіцера, щоб привіз брата з почестями. Кирило, будучи вже дорослим, побачив офіцера і подумав, що його хочуть забрати в москалі. Він злякався, покинув своїх свиней і виліз — на дерево, звідки його пощастило зсадити тільки голодом. Коли він приїхав у столицю, його почистили, гарно одягнули і доручили одному женевцеві, здається, Саладино на прізвище, щоб він його вивчив добре поводитися та одшліфував його». Кирило, цей недавній свинопас, швидко ввійшов у раж і разом із братом став вершителем долі народу, й не лише українського. Вся його карколомна кар’єра пов’язана із закріпаченням селян, у тому числі земляків-українців.