Він уже мав рушницю в руці. Тож Віннету послав до пуебло якогось хлопця, щоби той приніс мій карабін і патрони до нього. Індіанці дбайливо зберігали усі мої речі, бо хоча Віннету і вважав мене своїм ворогом, він водночас почував до мене і симпатію. А потім Віннету звернувся до мене:
— Нехай мій білий друг визначить, з якої відстані і скільки разів стрілятимуть!
— Мені однаково, — відповів я. — Той, хто вибирав зброю, нехай вирішує і це!
— Так, Танґуа вирішить, — зголосився кайова. — Двісті кроків і стільки пострілів, допоки один із нас не зможе більше піднятися з землі.
— Гаразд, — кивнув Віннету. — Віннету буде стежити за порядком. Стріляти будете по черзі. А я стоятиму поряд із рушницею і всаджу тому, хто стрілятиме поза чергою, кулю в лоба. Хто стрілятиме першим?
— Танґуа! — вигукнув кайова.
Віннету з відразою похитав головою.
— Танґуа намагається отримати всі переваги. Нехай першим стріляє Вбивча Рука!
— Нехай буде так, як він скаже, — заперечив я. — Один постріл його і один мій, та й по всьому.
— Ні! — заперечив Танґуа. — Ми будемо стріляти, поки один із нас не впаде!
— Та я й кажу: перший же мій постріл уб’є тебе.
— Хвалько.
— Побачимо! Було б справедливо застрелити тебе, але я не зроблю цього. Найменшим покаранням за те, що ти зробив, буде скалічити тебе. Я роздроблю тобі праве коліно. Запам’ятай собі!
— Ви чули це? — засміявся він. — Цей блідолиций, якого навіть його друзі називають ґрінгорном, збирається на відстані двохсот кроків передбачити, що влучить мені у праве коліно! Смійтеся з нього, воїни, смійтеся!
Кайова озирнувся, але ніхто не сміявся. Тоді він нахмурено продовжив:
— Ви боїтеся його? Танґуа покаже вам, що він сміється з нього. Ходімо, відміряємо двісті кроків!
Поки все це діялося, мені принесли мій карабін. Я оглянув його. Він був у доброму стані. Заряджений. Але щоб упевнитися, що все гаразд, я вистрілив набої і зарядив рушницю: настільки старанно, як цього вимагала ситуація. Тут до мене підійшов Сем.
— Сер, у мене є сто питань до вас і жодної можливості поставити їх, — сказав він. — Але спершу тільки одне, найважливіше: ви й справді збираєтеся влучити цьому брехунові у коліно?
— Так.
— І все?
— Цього достатньо для покарання.
— Ні. Точно не достатньо. Такого покидька треба знищити. Качка б мене копнула. Тільки подумайте, скільки нападлючив цей кайова, і все це тільки через те, що він хотів украсти коней у апачів!
— Винні в цьому білі, які навчили їх цього: ну, принаймні вони також у цьому винні.
— Його не треба було вчити! На вашому місці я б вистрелив йому в голову. Він точно цілитиметься вам у чоло!
— Або у груди, у цьому я переконаний.
— Але він не влучить. Гвинтівки червоношкірих нічого не варті.
Ось відстань було відміряно, ми стали кожен на своєму місці, один навпроти одного. Я був спокійний, як завжди, але Танґуа намагався принизити мене образливими висловами. Тому Віннету, який стояв збоку на однаковій відстані від кожного з нас, сказав:
— Нехай вождь кайова мовчить і буде уважним! Віннету рахує до трьох, а потім нехай Танґуа стріляє.
Мабуть, усі присутні перебували в напруженні. Вони вишикувалися праворуч і ліворуч від нас у два ряди — таким чином між нами утворилася широка смуга. Було дуже тихо.
— Починає вождь кайова! — наказав Віннету. — Раз, два, три!
Я не зрушився з місця, даючи йому можливість влучити у будь-яку частину мого тіла. Після першого ж слова Віннету він ретельно прицілився і натиснув на гачок. Куля пролетіла повз мене доволі близько. Мабуть, Танґуа був надто збуджений, аби вистрелити більш влучно.
— Тепер стрілятиме Вбивча Рука, — наказав Віннету. — Один, два…
— Стоп! — зупинив його я. — Я стояв прямо і непорушно, коли стріляв вождь кайова, а він крутиться на місці і повертається до мене боком.
— Танґуа має на це право, — пробубнів він. — Хто заборонить йому це? Ми не говорили про те, хто як має стояти.
— Це правда, — погодився я. — Танґуа може стояти, як собі хоче. Він повертається до мене боком, бо думає, що так мені буде важче влучити. Але він помиляється, я обов’язково влучу. Я міг би вистрелити, не сказавши ні слова, але хочу бути чесним. Він має отримати мою кулю у праве коліно. А це може трапитися тільки тоді, коли він повернеться до мене обличчям. Але якщо він стоятиме боком, куля роздробить обидва коліна. Оце й уся різниця. Він може робити все, що захоче. Я попередив.
— Стріляй кулями, а не словами! — вигукнув Танґуа, ігноруючи моє попередження.