— Так, я хочу бути вашим другом і братом!
— Тоді ходімо зараз зі мною і Ншо-чі, моєю донькою, до пуебло! Вождь апачів хоче оселити того, хто переміг його, у гідному житлі. А Віннету залишиться тут, аби простежити за порядком.
І ми, разом з Інчу Чуною і Ншо-чі, пішли до пуебло, з якого вийшли полоненими, приреченими на загибель, а поверталися вільними.
Кінець боягуза
Аж тепер, коли ми повернулися до пуебло, я розгледів, наскільки воно було велике і добре захищене. Американських тубільців зазвичай вважають нездатними до навчання. Але неможливо повірити в це, коли бачиш, як вони збудували такі потужні споруди з велетенських каменюк, як зробили своє пуебло неприступною для тодішньої зброї фортецею. Не може бути, щоби люди, які здійснили це, стояли на найнижчому, примітивному щаблі розвитку. А з тими, хто стверджує, що ці споруди були зведені іншими, давно вимерлими поколіннями, з якими теперішні індіанці не мають нічого спільного, я не погоджуюся. Врешті ще ніхто не довів, що індіанці не можуть розвиватися інтелектуально. Просто їм ніхто не дає таких можливостей, і сáме тому вони приречені на вимирання.
За допомогою драбини ми піднялися до третьої тераси, де були розташовані найкращі помешкання. Там жив Інчу Чуна разом зі своїми дітьми, і нам також надали там житло.
Мені дісталася велика кімната. І хоч у ній не було вікон, освітлення не бракувало, бо крізь великий дверний отвір вливалося достатньо світла. Кімната спершу була порожня, але Інчу Чуна незабаром обставив її хутрами, ковдрами та різноманітними предметами, і я почувався тут справді комфортно. Для Гоукенса, Паркера і Стоуна також «умеблювали» схоже помешкання.
Коли моя кімната була обставлена так, що я міг зайти всередину, Ншо-чі принесла гарно вирізьблену люльку миру і тютюн. Вона власноручно набила мені люльку і запалила. Коли я зробив першу затяжку, дівчина сказала:
— Цю люльку дарує тобі мій батько Інчу Чуна. Він сам привіз священну глину, з якої вона зроблена, а я виліпила її. Цю люльку ще ніхто не розкурював, і ми просимо тебе прийняти цей дарунок, аби згадувати нас щоразу, коли куритимеш її.
— Ви дуже добрі до мене, — відповів я. — І мені соромно, що я не маю для вас жодного подарунка.
— Ти подарував нам більше, ніж те, за що ми здатні віддячити, — ти врятував життя Інчу Чуни і Віннету. Обоє вони не раз опинялися у твоїй владі, але ти не вбив їх. Тому наші серця тепер належать тобі, якщо ти не проти.
— Як ти можеш питати про таке? Це завжди було моїм найбільшим бажанням. Інчу Чуна — це відомий вождь воїнів, а Віннету я симпатизую відтоді, як уперше побачив його. Для мене це велика честь і не менша радість — називатися братом таких людей. Я хотів, щоби мої друзі також стали вашими друзями.
— Якщо вони захочуть цього, до них будуть ставитися так, ніби вони народилися серед апачів.
— Ми дякуємо вам за це. Отже, ти сама виліпила цю люльку? Які вмілі в тебе руки!
Вона почервоніла від моїх слів і похитала головою:
— Я знаю, що жінки і доньки блідолицих набагато вміліші за нас. А зараз я принесу тобі ще дещо.
Вона пішла й повернулася з моїм револьвером, ножем і всіма предметами, які належали мені, але які я тримав не в кишенях. Я подякував, бо тепер мені не бракувало ні найменшої дрібниці, і запитав:
— А моїм друзям також повернуть усе, що в них забрали?
— Так, усе. Уже повернули, бо, поки я тут, із тобою, Інчу Чуна подбав про них.
— А що з нашими конями?
— Вони теж тут. Ти знову зможеш їздити на своєму, а Сем — на Мері.
— Ти навіть знаєш, як звати його мула?
— Так. І те, що свою рушницю він називає Лідді. Я не казала тобі про це, але під час ув’язнення ми з ним часто розмовляли. Він дуже кумедний, але хороший мисливець.
— Він і справді такий, а до того ж ще й вірний і готовий до самопожертви друг. Але я хотів би запитати тебе дещо. Ти скажеш мені правду?
— Ншо-чі ніколи не бреше, — гордо відповіла вона.
— Ваші воїни забрали в полонених кайова все, що ті мали при собі?
— Так.
— І в моїх трьох друзів також?
— Так.
— А чому тоді зі мною не вчинили так само? Все, що було в моїх кишенях, залишилося на місці.
— Бо так наказав мій брат Віннету.
— А чому він так наказав?
— Бо ти сподобався йому.
— Попри те, що він вважав мене своїм ворогом?
— Так. Ти ж сам сказав щойно, що й він сподобався тобі відразу. З ним усе було точно так само. Йому було дуже боляче, коли він мусив вважати тебе ворогом і не лише ворогом…