Досі я знав цю юну вродливу індіанку як спокійну і добру натуру. А в ту мить вона стояла переді мною, її очі світилися, а щоки палали. Вона була схожа на богиню помсти, яка не знає жалю. І здалася мені в цей момент навіть красивішою, ніж раніше. Хіба мав я право засуджувати її? Хіба ж вона не правду казала?
— Гаразд, іди, — сказав я. — Але я піду з тобою!
— Краще запишися тут! — попросила вона вже цілком іншим тоном. — Інчу Чуні та Віннету не сподобається, якщо ти підеш зі мною.
— Вони образяться на мене за це?
— Ні. Вони не хотіли б цього, але заборонити тобі не можуть. Ти — наш брат.
— Тоді я піду, і вони пробачать мені.
І коли я вийшов за нею на терасу, то там стояв Сем Гоукенс. Він курив свою стару люльку, бо йому також подарували тютюн.
— От тепер зовсім інша справа, правда ж, сер? — усміхнувся він до мене. — Досі були полоненими, а тепер живемо по-панськи. Таке чудове перетворення. А як вам ведеться у нових обставинах?
— Дякую, чудово, — всміхнувся я.
— Мені також чудово. Вождь особисто нас обслуговував. Ну хіба це не чудово, качка б мене копнула!
— А де Інчу Чуна?
— Пішов назад, до річки.
— Ви знаєте, щó там зараз відбувається?
— Можу собі уявити.
— І щó?
— Ніжне прощання з кайова.
— Ні.
— А щó?
— Будуть катувати Раттлєра.
— Катувати Раттлєра? А нас звідти відвели? Я мушу це бачити! Ходімо! Нам треба бігти назад!
— Не поспішайте! Ви переконані, що зможете витримати цю виставу і по вашій спині не побіжать мурашки?
— Мурашки? Який же ви все ж таки ґрінгорн? Коли побудете довше на Заході, то вже не думатимете у таких ситуаціях про мурашки. Цей чоловік заслужив на смерть, і його стратять за індіанським звичаєм. Ось і все.
— Але ж це жорстоко.
— Неправда! У таких випадках не говорять про жорстокість! Він таки має померти! Чи ви не згодні з цим?
— Згоден! Але апачі можуть убити його швидко. Він усе ж таки людина.
— Той, хто без причини вбиває іншого, — не людина. Він був п’яний, як худоба.
— Але ж це пом’якшувальна обставина. Він не знав, що робить.
— Не смішіть мене! У вас там, на старому континенті, сидять по кабінетах юристи і зараховують кожному, хто скоїть злочин у нетверезому стані, горілку як пом’якшувальну обставину. Але насправді за це слід робити покарання суворішим. Того, хто бездумно напивається і поводиться, як той дикий звір, нападаючи на інших людей, слід карати особливо суворо. У мене немає й тіні співчуття до цього Раттлєра. Ви тільки згадайте, як він ставився до вас!
— Я пам’ятаю про це, але я — християнин і, попри все, буду домагатися для нього швидкої смерті.
— Облиште це, сер! По-перше, він цього не заслуговує, а по-друге, всі ваші намагання будуть марні. Клекі-Петра був духовним батьком племені, вчителем. Його смерть — це непоправна втрата для апачів, і ця смерть трапилася без жодної причини. Тому неможливо буде пом’якшити їхній вирок.
— Ну тоді я вистрелю Раттлєрові в серце.
— Аби пришвидшити його кінець? Бога ради, не робіть цього! Це зробить вас ворогом усього племені. Вони мають повне право визначити спосіб покарання для Раттлєра, і той, хто позбавить їх цього права, відразу ж позбудеться ще свіжої дружби, яку ми щойно здобули. То що, ви йдете з нами?
— Так.
— Але не робіть дурниць! Я покличу Діка і Вілла.
І він зник у дверях їхньої кімнати, а незабаром повернувся з обома своїми друзями. Ми спустилися на землю. Ншо-чі вже пішла вперед. Коли ж ми прийшли до річки, то кайова там уже не було. Вони забрали пораненого вождя і поїхали собі геть, а Інчу Чуна проявив мудрість і далекоглядність, відрядивши за ними шпигуна, який мав простежити, чи не спаде їм, бува, на думку непомітно повернутися і помститися.
Я вже згадував, що наш повіз стояв посеред галявини. І коли ми підійшли ближче, то апачі вже розташувалися довкола нього широким колом. Посередині я побачив Інчу Чуну і Віннету з іншими воїнами. Ншо-чі підійшла до них і щось повідомила Віннету. Хоча вона й була донькою вождя, але в чоловічі справи втручатися не мала права. А те, що вона в ту хвилю перебувала не з іншими жінками, а біля свого брата, означало, що вона має сказати йому щось важливе. Вона показала йому нас і повернулася до інших скво. Отже, вона розмовляла з ним про нас. Віннету пройшов повз своїх воїнів до нас і серйозно запитав:
— Чому мої білі брати не залишилися нагорі, в пуебло? Їм не подобається їхнє житло?