— Чи можу я сказати йому це?
— Так.
Інчу Чуна разом із Віннету знову повернулися до своїх воїнів, а ми сіли на землю там, де стояли.
— Ніколи б не подумав, що таке можливо, — сказав Сем. — Вождь і справді хоче виконати ваше бажання. Мабуть, він дуже високої думки про вас.
— Можливо. Але найважливіша причина — в іншому. Це вплив Клекі-Петри, який триває навіть після його смерті. Ці червоношкірі ввібрали справжнього, внутрішнього християнства більше, ніж самі про це підозрюють. Цікаво, щó ж буде далі.
— Зараз побачите. Увага!
З візка зняли покривало. І ми побачили, як звідти витягли подовгастий предмет, схожий на валізку, зверху на якому лежала прив’язана людина.
— Це труна, — сказав Сем Гоукенс. — Її виготовлено з обсмалених полін і обтягнуто мокрими шкурами. Щойно шкури висихають, вони стягуються, і завдяки цьому труна герметично зачиняється.
Неподалік від місця, де одна з приток впадала до річки, височіла скеля, біля підніжжя якої з великих каменюк було складено чотирикутник. Поряд із ним лежали ще чотири камені: здається, спеціально принесені сюди. Поблизу цього нагромадження каміння і поставили труну з прив’язаним зверху живим чоловіком. Цим чоловіком був Раттлєр.
— Ви знаєте, навіщо там складені камені? — запитав Сем.
— Із них зроблять надгробок.
— Правильно. Подвійну могилу.
— До якої покладуть і Раттлєра?
— Так. Убивцю ховають разом із жертвою, і так мало би бути після кожного вбивства, наскільки це можливо.
— Це так жахливо! Бути живцем прив’язаним до труни вбитого і знати, що це водночас буде і твоя труна!
— Мені здається, що ви по-справжньому співчуваєте цьому чоловікові! Те, що ви просили за нього, я ще можу зрозуміти, але співчуття до нього — це вже занадто.
Труну розмістили так, що Раттлєр зміг стати на рівні ноги. Тоді труну і його прив’язали міцними ременями до каменя. Червоношкірі чоловіки, жінки і діти підійшли ближче і стали півколом. Запанувала сповнена очікування тиша. Інчу Чуна і Віннету стали поряд із труною, праворуч і ліворуч. Першим заговорив вождь.
— Воїни апачів зібралися тут, аби вчинити суд, бо народ апачів зазнав велетенської непоправної втрати, і винний повинен заплатити за це життям.
Той-Хто-Йде-На-Війну та Печерний-Ведмідь-Рогач, вожді племені сіу. Омаха, 1898 рік. Колекція Френка Райнгарта з Бостонської публічної бібліотеки.
Інчу Чуна продовжував говорити, змальовуючи у характерній для індіанців барвистій манері спосіб мислення і вплив Клекі-Петри на апачів, а потім так само детально розповів, як було вбито цього чоловіка. Сем перекладав мені його промову, бо я розумів зі сказаного лише частину. Вождь розповів про те, як сáме Раттлєра взято в полон, а наприкінці оголосив, що вбивцю тепер треба закатувати до смерті і поховати ось так, як він зараз прив’язаний до труни. Після цього він подивився у мій бік і махнув мені рукою, як і було домовлено.
Ми підвелися і ввійшли у півколо глядачів. Перед тим я лише здалека бачив засудженого. А тепер опинився поруч і таки відчув до нього глибоке співчуття попри те, що це був безбожник і поганий чоловік.
Труна була завдовжки понад два метри і надзвичайно важка. Вона була схожа на обтягнутий шкірою обрубок товстого поліна. Раттлєра прив’язали до труни з заведеними назад руками і широко розставленими ногами. Було помітно, що він не потерпав ні від голоду, ні від спраги. У роті в нього був кляп. Тож досі він не міг говорити. Його голова була прив’язана так міцно, що повернути її він теж не зміг би. Коли ж я підійшов ближче, то Інчу Чуна витягнув кляп у нього з рота і сказав мені:
— Мій блідолиций брат хотів поговорити з цим убивцею. Прошу!
Раттлєр побачив, що я вільний. І, мабуть, відразу ж подумав собі, що тепер я друг індіанців. Я ж вирішив, що зараз він попросить мене заступитися за нього. Але замість цього, щойно йому з рота витягли кляп, він крикнув до мене:
— Що ви хочете від мене? Ідіть геть! Не хочу мати з вами нічого спільного!
— Ви чули, містере Раттлєре, що вас засудили до смерті, — спокійно відповів йому я. — Цього змінити неможливо. Ви повинні померти. Але я хотів би…
— Іди геть, ти, пес! — перебив він мене і плюнув у мій бік, але не влучив, бо не міг поворухнути головою.