— Отже, ви повинні померти, — незворушно продовжив я. — Але тепер вирішується питання про те, якими сáме будуть ваші передсмертні муки. Тобто перед смертю вас довго катуватимуть. Цілий нинішній день, а можливо, ще й завтра. Це жахливо, і я не хочу допускати цього. На моє прохання Інчу Чуна погодився дозволити вам померти швидкою смертю, якщо ви виконаєте умову, яку він ставить.
Я зупинився, бо думав, що він запитає мене, що це за умова. Але він лише вигукнув мені такий страшний прокльон, що я не можу повторити його тут.
— Цією умовою є те, що ви маєте попросити у мене пробачення, — пояснив я йому.
— Пробачення? Просити у вас пробачення? — крикнув він. — Та краще я вкушу себе за язик і витримаю всі муки, які приготували для мене ці червонопикі!
— Повторюю, пане Раттлєр, цю умову поставив не я, — вперто повторив я. — Бо мені не потрібні ваші вибачення! Так хотів Інчу Чуна. Подумайте самі, у якому становищі ви опинилися і щó вам загрожує! Попереду — жахливі муки, яких ви можете уникнути лише завдяки одному слову «пробачте».
— Ніколи в світі! Нізащо! Йдіть геть звідси! Я не хочу бачити вашу пику. Ідіть до чорта або іще далі! Ви мені не потрібні.
— Якщо я виконаю ваше прохання, то потім уже нічого не можна буде змінити. Тож будьте розсудливі і скажіть слово, якого від вас вимагають!
— Ні, ні і ще раз ні! — крикнув він.
— Геть, сказав же я вам, ідіть геть! Чорт забирай, чому в мене зв’язані руки? Якби я був вільний, то показав би вам дорогу!
— Гаразд, нехай буде по-вашому, — сказав я. — Але попереджаю, що вам більше не вдасться покликати мене назад!
— Я буду кликати вас? Не фантазуйте! Ідіть звідси, і то чимшвидше!
— Я піду. Але наостанок ще одне: у вас немає останнього бажання? Я виконаю його. Передати комусь вітання? Ви маєте родичів, яким я міг би щось сказати?
— Ідіть до чорта і скажіть там, що ви — негідник! Ви змовилися з червоношкірими і здали мене в полон. За це…
— Ви помиляєтеся, — перервав я його. — Отже, ви не маєте останнього передсмертного бажання?
— Тільки одне — щоби ви вмирали ще важче, ніж я!
— Гаразд, тепер ми все з’ясували, і, як християнин, я можу порадити вам тільки одне: не беріть зі собою на той світ усі ваші гріхи, подумайте про покарання, яке на вас чекає після смерті!
Я наголосив на цьому, бо мені здалося, що він усе ще не вірить у невідворотність своєї долі. Але те, що він мені відповів, я теж не можу повторити тут. У мене аж волосся дибки стало від його слів. А Інчу Чуна взяв мене за руку і відвів убік.
— Мій юний білий брат бачить, що цей убивця не заслуговує на заступництво. Він — християнин. Ви називаєте нас язичниками, але хіба червоношкірий воїн вимовить такі слова?
Я нічого не відповів йому. Та й щó я міг сказати? Я не чекав від Раттлєра такої поведінки. Раніше, коли заходила мова про пáлі, він поводився вкрай перелякано і тремтів від однієї думки про це. А того дня поводився так, ніби всі катування світу були йому завиграшки.
— Це не мужність у ньому говорить, — зауважив Сем. — А лють. Він вважає, що це через вас він потрапив до рук індіанців. Він не бачив вас відтоді, як нас узяли у полон. А тепер ви вільний. Червоношкірі дружать із нами, а він повинен померти. Для нього це достатня причина, щоби вирішити, ніби ми грали у подвійну гру. Але щойно почнуться тортури, він заспіває іншої! Згадаєте мої слова, качка б мене копнула!
Апачі не забарилися з цією сумною виставою. Спершу я думав піти геть, але ж ніколи раніше нічого такого не бачив, тож вирішив залишитися, аж поки видовище не стане для мене нестерпним.
Глядачі посідали на землю. Кілька юних воїнів вийшли наперед і стали від Раттлєра на відстані приблизно п’ятнадцяти кроків. Вони кидали в нього ножами, але намагалися не влучити. Усі ножі застрягли у труні, до якої той був прив’язаний. По обидва боки його ноги стирчало по лезу. Кожен наступний кидок підіймався все вище і вище, аж поки тіло Раттлєра не було оточене чотирма рядами ножів.
Спершу він витримував тортуру мовчки. Але що вище піднімалися ножі, то більше він лякався і щоразу видавав крик жаху, коли в нього летів новий ніж. І що вище влучали леза, то голоснішими ставали зойки.
Коли тіло цілком було оточене лезами, дійшла черга до голови. Перший ніж влучив у труну біля шиї праворуч, другий — ліворуч. І так, усе вище, дійшло до обличчя, аж поки у дереві більше не залишилося місця для наступних ножів. Потім усі ножі витягли з дерева. Це була тільки вступна гра для юнаків, які мали продемонструвати, як влучно вони навчилися кидати. Юнаки повернулися на свої місця і сіли на землю.