Потім Інчу Чуна викликав дорослих воїнів, які стали на відстані тридцяти кроків. Коли перший із них був готовий, вождь підійшов до Раттлєра і показав на його праву руку.
— Сюди!
Ніж влучив точнісінько у вказане вождем місце і пройшов через м’яз, аж до дошки. Це вже було серйозно. Раттлєрові заболіло, і він заверещав так, ніби помирає. Другий ніж протяв такий самий м’яз лівої руки, і крик став ще пронизливішим. Третій і четвертий ножі влучили у м’язи стегон, точнісінько у вказаних вождем місцях. Крові не було помітно, бо з Раттлєра не зняли вбрання, а індіанці наразі влучали тільки в ті місця, рани на яких не були небезпечними і не могли скоротити виставу.
Можливо, засуджений до цього моменту все ще вірив, що його не вб’ють. Тепер він був змушений визнати хибність своїх припущень. Ще по одному ножеві влучило в його руки і ноги. І якщо раніше він видавав лише поодинокі крики, то тепер вив безперестанку.
А глядачі на всі можливі способи висловлювали свою зневагу. Індіанець поводиться на пáлі зовсім інакше. Щойно починається вистава, котра має закінчитися його смертю, він починає всіляко вихваляти свої вчинки та обзивати катів. Що більше йому болить, то гірші слова злітають з його вуст. Але він ніколи не поскаржиться і не закричить від болю. А коли помирає, то його вороги визнають його славу і ховають із усіма належними почестями. Вважається, що почесно взяти участь у такій славній смерті.
Зовсім інша річ — боягуз, який кричить від найменшого поранення і просить пощади. Катувати такого — не честь, а сором. Тому жоден воїн не хоче наближатися до нього і поганити руки об нього, і такого боягуза забивають до смерті або вигадують якийсь інший безчесний спосіб, аби позбавити його життя.
Таким боягузом виявився Раттлєр. Усі заподіяні йому досі рани були відносно легкими і зовсім не загрожували життю. Йому боліло, але справжні тортури ще навіть не починалися. Та, попри це, він кричав і завивав, ніби вже потрапив до пекла, і постійно повторював моє ім’я. Тож я мав підійти до нього. Тоді Інчу Чуна зробив перерву і попросив мене:
— Нехай мій юний білий брат підійде до нього і запитає, чому він так верещить. Наразі він ще не має причин кричати аж так голосно.
— Так, сер, ідіть сюди, підійдіть, прошу вас, — вигукнув Раттлєр. — Я хочу поговорити з вами!
Я підійшов і запитав:
— Щó ви хочете від мене?
— Витягніть мені ножі з ніг і з рук!
— Я не маю права.
— Але ж я можу померти! Хто може витримати стільки ран?
— Дивно! Ви й справді вірили в те, що виживете?
— Але ж ви всі живі!
— Я нікого не вбивав.
— Я не винен, що зробив це. Ви ж знаєте, що я був п’яний.
— Але факт залишається фактом. Я завжди застерігав вас від бренді. Ви мене не слухали і ось, маєте наслідки.
— До чорта з наслідками! Попросіть нарешті за мене!
— Я так і зробив. Якщо ви попросите пробачення, то помрете швидко і вас не будуть катувати.
— Швидко помру? Але я не хочу помирати! Я хочу жити!
— Це неможливо.
— Неможливо? То для мене немає порятунку?
— Ні.
— Жодної надії?!
Він викрикнув це від чистого серця і після цього почав так голосити і скиглити, що я не витримав і пішов від нього геть.
— Залишіться, сер, не йдіть від мене! — кричав він мені услід. — Бо ж вони знову візьмуться до мене!
— Не вий, ти, пес! Ти — смердючий койот, і жоден воїн не має більше права торкатися тебе своєю зброєю, — вигукнув Інчу Чуна, а потім, уже звертаючись до своїх людей, продовжив:
— Хто з апачів хотів би ще мати справу з цим боягузом?
Не зголосився ніхто.
— Отже, ніхто?
Знову мовчання.
— Уфф! Цей убивця не вартий того, щоби його катували воїни. Його також не поховають поряд із Клекі-Петрою. Як може такий щур з’явитися у Країні вічного полювання разом із білим лебедем? Розв’яжіть його!
Він дав знак двом хлопцям, а ті відразу ж скочили до Раттлєра, повитягували йому ножі з тіла і відв’язали його від труни.
— Зав’яжіть йому руки за спиною! — наказав тоді вождь.
Хлопці, яким ледь виповнилося по десять років, зробили, як було сказано. А Раттлєр не наважувався навіть поворухнутися. Який жах! Мені майже було соромно, що я теж білий.
— Ведіть його до води і киньте у річку! — таким був наступний наказ. — Якщо він, попри все, допливе до протилежного берега, нехай буде вільним.
Раттлєр закричав від радості і пішов за хлопцями до річки Пекос. Але на березі він раптом зупинився. Тоді хлопці схопили його і штовхнули донизу. Спершу він занурився під воду, але незабаром випірнув і намагався плисти на спині: це було неважко, навіть попри те, що руки в нього були зв’язані. Адже він міг рухати ногами.