— Хуґ!
— Клекі-Петра пішов від нас, але його тіло залишилося з нами, щоби ми могли поставити йому пам’ятник, який нагадуватиме нам і нашим нащадкам про доброго білого батька, який був нашим учителем і якого ми всі любили. Він народився не в нашій країні, а приїхав здалеку, перепливши через Велику воду. Він часто розповідав нам про свою батьківщину на сході і про те, що там ростуть дубові дерева. Тому з любові і поваги до нього ми зібрали жолуді і посіяли їх довкола його могили. Вони проростуть із землі, і так само слова, які ми чули від нього, проростуть із наших сердець. Вони розростуться там, і в їхній тіні спочиватимуть наші душі. Він завжди думав і дбав про нас. А коли пішов від нас, то прислав замість себе нового блідолицього, який замість нього стане нашим другом і братом. Тут перед нами — Вбивча Рука, наш білий брат, який приїхав із тієї ж країни, звідки походив і Клекі-Петра. Він знає усе, що знав покійний, а до того ж є ще й воїном, яким Клекі-Петра не був. Він заколов ґрізлі одним ножем, а своїм кулаком може повалити на землю будь-якого ворога. Інчу Чуна і Віннету не раз опинялися в його владі. Але він не вбив нас, зберіг нам життя, бо він любить нас і є другом червоношкірих. Хіба не так?
— Хуґ!
— Останнім бажанням, висловленим Клекі-Петрою, було, щоби Убивча Рука зайняв місце Клекі-Петри серед апачів, і Вбивча Рука пообіцяв виконати це бажання. Тому Вбивча Рука тепер прийнятий до племені апачів і вважається одним із вождів. До нього ставитимуться так, ніби він народився серед нас. Аби це стало законом, йому слід викурити люльку миру з кожним із нас. Але ми можемо обійти цей звичай, бо він питиме кров Віннету, а Віннету питиме його кров. Тоді Вбивча Рука стане плоттю від нашої плоті і кров’ю від нашої крові. Чи воїни апачів згідні з цим?
— Хуґ! Хуґ! Хуґ! — тричі прозвучала радісна відповідь юрби.
— Тож нехай Убивча Рука і Віннету підійдуть до могили і впустять по кілька крапель своєї крові до води братства!
Отже, на мене чекала церемонія кровного братерства, справжнісінького кровного братерства, про яке я стільки читав! Чимало диких і напівдиких племен вступають у таке братерство після того, як обоє майбутніх братів по крові або змішують свою кров, або п’ють кров одне одного. Вважається, що після цього між обома братами по крові виникають тісніші і жертовніші зв’язки, аніж коли б вони були братами від народження.
Ми з Віннету мали пити кров одне одного. Ми стали по обидва боки труни, й Інчу Чуна підняв рукав сорочки свого сина, щоби зробити надріз на його руці. З рани виступило кілька краплин крові, які вождь зібрав до чаші з водою. Потім він зробив те саме зі мною, а краплини крові зібрав до другої посудини. Віннету отримав воду з моєю кров’ю, а я — з його. Потім Інчу Чуна урочисто оголосив англійською:
— Душа живе у крові. Нехай душі обох цих юних воїнів об’єднаються в одну. І віднині все, що думає Вбивча Рука, стане і думкою Віннету, а все, чого захоче Віннету, буде і бажанням Убивчої Руки. Пийте!
Я спорожнив свою чашу, а Віннету — свою. Це була та сама вода, яку Ншо-чі принесла з ріки, тільки до неї додали кілька крапель крові, не відчутних на смак. Потім вождь подав мені руку.
— Тепер ти, як і Віннету, став моїм сином і воїном нашого народу. Слава про твої подвиги швидко розійдеться, і жоден інший воїн не спроможеться стати кращим за тебе. Ти стаєш вождем апачів, і всі наші племена поважатимуть тебе!
Це була карколомна зміна! Ще недавно я був домашнім учителем у Сент-Луїсі, потім землеміром для майбутньої гілки Західної залізниці, а тепер став вождем «дикунів»! І мушу зізнатися, що ці «дикуни» подобалися мені набагато більше, ніж чимало білих, із якими мені останнім часом доводилося мати діло.
Звичайно ж, я, як і кожен освічений європеєць, не збирався надавати таємничої ваги кільком краплям випитої крові. Я розумів різницю між суттю та зовнішнім боком речей і вважав, що те саме розуміють Інчу Чуна та Віннету. Недаремно ж вони пройшли школу свого білого вчителя.
Але слова Інчу Чуни про те, що ми з Віннету станемо одним тілом із двома головами, були правдою. Ми розуміли одне одного без слів, ми не мали потреби розповідати одне одному про свої почуття, думки і рішення. Досить нам було лише подивитися одне на одного, і ми вже знали, що думає і чого прагне інший. А іноді обходилося й без цього, бо навіть на віддалі один від одного ми діяли схоже і ніколи не сварилися. Так ставалося внаслідок нашої взаємної і глибокої симпатії, а також завдяки уважному ставленню до поглядів і звичок одне одного.
Після того, як Інчу Чуна завершив свою промову, апачі підвелися зі своїх місць, аби викрикнути на нашу підтримку гучні: «Хуґ!». І тоді вождь сказав: