— У цьому немає потреби. Ми квити, бо я теж вас образив.
— Ні.
— Так! Хіба удар кулаком це не образа? А я бив вас кулаком.
— Це було під час битви, коли це не вважається образою. Мій брат — шляхетний і добросердий. Ми ніколи цього йому не забудемо.
— Поговорімо про щось інше. Сьогодні я став одним із апачів. А щó буде з моїми друзями?
— Їх не можуть прийняти у плем’я, але вони стали нашими братами.
— Без жодних додаткових формальностей?
— Завтра ми викуримо з ними люльку миру. На батьківщині мого білого друга немає люльок миру?
— Ні. Усі християни — брати, і їм не потрібні для цього додаткові ритуали.
— Усі — брати? І між ними не буває воєн?
— На жаль, бувають.
— Тож люди твого краю нічим не кращі за нас. Чому мій брат поїхав із батьківщини?
Для червоношкірих невластиво ставити такі запитання. Але Віннету міг це робити, оскільки був моїм братом, якому слід було довідатися про мене якнайбільше. Він питав не лише з цікавості, але мав для цього ще й іншу причину.
— Аби шукати тут свого щастя, — пояснив я.
— Щастя? А щó таке щастя?
— Багатство, хоча…
На цих словах він випустив мою долоню зі своєї, а в його очах зблиснув недобрий вогник. Я знав, що в цей момент він розчарувався у мені.
— Багатство! — перебив він мене. — Ти помиляєшся. Гроші зробили червоношкірих лише нещасними. Через гроші білі продовжують витісняти нас із наших земель і рано чи пізно винищать нас цілком. Золото — це причина нашої смерті. Мій брат не буде прагнути золота.
— Я і не прагну.
— Не прагнеш? Але ж ти сказав, що вважаєш щастям багатство.
— Це правда. Але я маю на увазі не те багатство, про яке ти подумав. Буває різне багатство — золото, мудрість, досвід, здоров’я, честь, слава, Божа ласка і повага від людей.
— Уфф! Уфф! Он як ти вважаєш! І якого саме багатства шукаєш ти?
— Останнього з перелічених.
— Божої ласки і поваги від людей? То ти дуже побожний і вірний християнин?
— Я не знаю, чи я дуже побожний і вірний християнин, про це знає лише Бог, але я хотів би таким бути.
— Ти вважаєш нас поганами?
— Ні. Ви вірите у Великого Духа і не молитеся до ідолів.
— Тоді виконай моє прохання!
— З радістю! Яке саме?
— Ніколи не говори зі мною про віру. Не намагайся зробити з мене християнина! Ти дуже симпатичний мені, і я б не хотів, аби наша дружба розпалася. Бо тут усе так, як говорив Клекі-Петра. Можливо, віра білих людей і правильна, а ми, червоношкірі, ще не можемо її збагнути. Якби християни не витісняли нас і не нищили, то ми могли б вважати їх добрими людьми і поважати їхню віру. Тоді ми мали б час і на те, щоби навчитися розуміти вашу священну книгу і ваших священиків. Але той, кого повільно, але невпинно винищують, не може вірити, що вчення вбивці — це наука любові.
— Ти повинен відрізняти справжніх вірян від тих, хто лише визнає віру, але не чинить відповідно до приписів!
— Так говорять усі блідолиці. Вони охоче називають себе християнами, але не дотримуються своєї віри. А в нас є наш Маніту, який хоче, щоб усі люди були добрими. Я намагаюся бути добрим християнином, і, можливо, я навіть кращий християнин, ніж багато хто з тих, які називають себе так, але не мають любові і шукають лише вигоди для себе. Тому ніколи не говори зі мною про віру і ніколи не намагайся навернути мене до неї! Ось моє прохання до тебе!
Я виконав його прохання і ніколи не говорив із ним про свою віру. Але хіба обов’язково говорити про це раз у раз? Хіба дія не є кращою і переконливішою проповіддю, ніж слово? «За ділами вашими будуть вас пізнавати», — говорить Святе Письмо, і я був учителем Віннету не на словах, а на ділі, вчив його своїм прикладом, аж поки одного вечора, який я ніколи не забуду, через багато років, він сам не заговорив до мене. Але тепер ми сиділи разом, був урочистий момент, і тут Віннету перервав мовчанку:
— Як трапилося, що мій брат Убивча Рука став одним зі злодіїв землі? Хіба він не знав, що це злочин проти червоношкірих?
— Я міг би так подумати, але не подумав. Я був дуже радий, що мене взяли до землемірів, бо за це мені дуже добре платили.
— Платили? Мені здавалося, що ви не завершили роботу? Вам платили ще до того, як ви все зробили?
— Ні. Я отримав лише завдаток і спорядження. А все, що я заробив, мені мали виплатити аж після завершення роботи.
— І тепер ти втратив ці гроші?