— Так.
— Багато?
— Для мого фінансового становища дуже багато.
Він помовчав мить, а потім сказав:
— Мені дуже прикро, що через нас ти зазнав збитків. Ти не багатий?
— Якщо говорити про гроші, то я бідний.
— Як довго вам ще залишалося вимірювати?
— Кілька днів.
— Уфф! Якби я тоді знав тебе так, як сьогодні, то ми б напали на кайова на кілька днів пізніше.
— Аби я встиг завершити роботу? — запитав я, вражений його шляхетністю.
— Так.
— Тобто ти дозволив би завершити «крадіжку»?
— Не крадіжку, а тільки вимірювання. Лінії, які ви креслите на папері, не шкодять нам, бо це ще не крадіжка. Вона починається тоді, коли прийдуть робітники блідолицих, аби прокласти стежку для вогняного коня. Я би тобі…
Він зупинився посеред своєї промови, щоб упевнитися у тому, що раптом спало йому на думку. А потім він продовжив:
— Аби отримати гроші, тобі потрібні були папери, про які ти щойно говорив?
— Так.
— Уфф! Тоді тобі ніколи не заплатять, бо все, що ви накреслили, знищено.
— А щó трапилося з нашими приладами?
— Воїни, яким вони потрапили до рук, хотіли розбити їх, але я не дозволив. Бо хоч я не ходив до школи блідолицих, але знаю, що такі речі дорого коштують, тож наказав їх стерегти. Ми привезли їх сюди, і вони у хорошому стані. Я віддам їх моєму братові Вбивчій Руці.
— Дякую тобі. Цей подарунок я радо прийму, хоча мені від нього тепер жодної користі. Просто буде приємно, що я зможу віддати інструменти.
— То вони тобі не допоможуть?
— Ні. Мені допомогло б тільки закінчення роботи.
— Але ж тобі бракує ще й знищених паперів.
— Ні. Я був обережним і робив усі креслення у двох примірниках.
— Уфф! Уфф!
Цей викрик прозвучав напівзахоплено і напівздивовано. Потім Віннету знову замовк. У його серці заворушилася думка шляхетна настільки, що хтось інший із моїх знайомих навряд чи спромігся б на таку. Невдовзі він підвівся.
— Ходімо додому, — сказав він. — Наш білий брат має втрати через нас. Віннету подбає про відшкодування. Але спершу ти маєш цілком одужати.
І ми повернулися назад до пуебло. Ту ніч ми, четверо білих, мали вперше провести як вільні люди. Наступного дня з великими урочистостями була викурена люлька миру між Гоукенсом, Стоуном, Паркером і апачами, а під час цього звучали звичні довгі промови. Найпишнішою була промова Сема, але він за своєю звичкою вставив у неї чимало дотепних слів, тож поважні індіанці ледь стримувалися від сміху.
Протягом цього дня з’ясувалося все, що досі було неясним. І знову згадали, як я звільнив Віннету та Інчу Чуну від пут, про що Гоукенс виголосив таке:
— Ви надзвичайно хитра і підступна людина, сер! А з друзями треба бути чесним, особливо коли завдячуєш цим друзям так багато, як ви нам. Ким ви були, коли ми вперше побачилися у Сент-Луїсі? Домашнім учителем, який мусив утовкмачувати дітям абетку і табличку множення. І залишилися б таким невдахою, якби ми не заопікувалися вами. Ми витягли вас із того нудотного навчання і з вартою подиву терплячістю волочили за собою через савану, качка б мене копнула. Ми дбали про вас, як ніжна мати дбає про своє дитинча або ж як курка дбає про яйце, яке висиджує. Ви поволі набиралися розуму біля нас, і саме ми сформували ваш мозок до того стану, в якому він перебуває зараз. Словом, ми стали вам батьком і матір’ю, дядьком і тіткою, ми носили вас на руках, дбали, щоби ваше тіло отримувало найкращі шматки м’яса, а голова якнайбільше набиралася нашої мудрості і досвіду. Тож тепер ми можемо очікувати за це від вас поваги, уважності і вдячності, а не того, що ви ще каченям пнетеся у глибоку воду, де можемо втонути навіть ми, дорослі качури. Попри всі попередження, ви постійно робили те, що вам забороняли. І моє серце під шкірою цього старого мисливського плаща болить від усвідомлення того, якою невдячністю і яким непослухом ви платите за нашу любов і самопожертву. Якби я став тут перелічувати всі скоєні вами дурниці, то цьому не було б кінця. Але найгірше було те, що, визволивши обох апачів, ви не сказали нам про це жодного слова. Цього я не пробачу вам ніколи, доки ношу цю свою стару шкіру. Наслідки цього підступного замовчування ми відчули відразу ж. Якби не це, то вчора нас уже б гарненько закоптили і підсмажили на пáлі, а сьогодні ми б уже опинилися в чудових долинах Країни вічного полювання. Натомість тепер ми змушені змиритися з тим, що нас узагалі вважають не вартими того, щоби вбити. І ми живі та здорові сидимо у цьому забутому Богом пуебло, де всі лізуть зі шкіри, щоби забити нам шлунок різними смаколиками, та ще й намагаються зробити з вас, ґрінгорна, якогось напівбога. Цим соромом ми завдячуємо тільки вам і тóму, що ви — нікчемний плавець. Але любов завжди незбагненна, як жіноча душа. Що більше з неї знущаються, то краще вона почувається, тому ми наразі не будемо викидати вас зі своїх сердець і позбавляти нашого товариства, а пробачимо вам. Але тільки за умови, що ви нарешті візьметеся за розум і змінитеся на краще. Качка б мене копнула. Обіцяєте мені виправитися, сер?