— Так, — запевнив я і потиснув йому руку. — Я буду так ревно йти за прúкладом, який ви подавали мені і подаєте досі, що мене вже незабаром називатимуть другим Семом Гоукенсом.
— Шановний, а ось цього не треба! До цього можете навіть не прагнути. Такий ґрінгорн, як ви, ніколи не дорівняється до Сема Гоукенса! Про це не може бути й мови! Це так само ймовірно, як те, що цвіркун може стати оперним співаком і…
І тут Дік Стоун засміявся і перебив його:
— Стоп! Замовкни хоч раз, старий балакуне! Ти стаєш просто нестерпний! Ти все ставиш із ніг на голову, все плутаєш і намагаєшся натягнути рукавичку з правої руки на ліву! На місці Вбивчої Руки я б не потерпів, щоби мене постійно обзивали ґрінгорном!
— Чому він мав би обурюватися? Це ж правда. Він — справжній ґрінгорн!
— Дурниці! Ми завдячуємо йому життям. Із сотні досвідчених вестменів, і навіть з-поміж нас, жоден не впорався б із тим, щó він зробив учора. Замість того, щоби ми його охороняли, він нас захистив. Затям собі! Якби не він, ми б не сиділи так спокійно тут, а разом із нами — ти зі своїм фальшивим скальпом!
— Щó ти сказав? Фальшивий скальп? Не повторюй цього ніколи! Це справжнісінька перука. Якщо ти досі цього не знаєш, то подивися сам!
Буйвол-Вожак (плем’я кроу) перетинає потік верхи. Монтана, прибл. 1905 рік. Фото Едварда Киртіса. Бібліотека Конгресу США.
І він зняв свою перуку і показав усім присутнім.
— Геть! Іди геть звідси з цими патлами! — засміявся Стоун.
Тоді мисливець одягнув перуку собі на голову і далі провадив з докором у голосі:
— Як тобі не соромно, Діку, називати окрасу моєї голови патлами! Я не сподівався цього від такого вірного друга, як ти! Ви всі не розумієте і не цінуєте свого старого Сема. Тож я покараю вас усіх зневагою і піду собі до своєї Мері. Треба ж подивитися, чи їй ведеться так само добре, як і мені.
Він зневажливо махнув рукою і пішов собі геть. А ми засміялися йому вслід, бо на нього неможливо було ображатися.
Наступного дня повернулися розвідники, які стежили за кайова. Вони повідомили, що кайова у повному складі пішли геть і не видно було жодних ворожих намірів з їхнього боку.
Таємниця серця
І ось настали спокійні часи, хоча для мене і тут знайшлося чимало роботи. Семові, Дікові та Віллу дуже подобалася гостинність апачів. Вони відпочивали. А єдине, чим займався Гоукенс, — це щодня виїздив на прогулянку з Мері, щоби вона, як він висловлювався, «навчилася ловити найтонші нюанси». Це означало, що тварина мала звикнути до його манери їзди.
Але я не розслаблявся. Віннету взявся вчити мене індіанської премудрості. Ми проводили разом цілі дні і від’їжджали доволі далеко, щоб я міг повправлятися в полюванні і військовій майстерності. Ми їздили довколишніми лісами, і там я отримував першокласні уроки з непомітного підкрадання. Віннету проводив зі мною справжні польові навчання. Здебільшого він ховався і ставив мені завдання знайти його. Він докладав усіх зусиль, аби замаскувати сліди, а я так само старанно намагався його відшукати. Йому, щоправда, часто доводилося сидіти у густих чагарях і спостерігати, як я його шукаю. Він звертав мою увагу на всі помилки і власним прикладом показував, щó я мав робити, а чого робити було не варто. Це були чудові уроки, я знаходив у тому велику приємність і захоплювався своїм учителем. До слова, він ніколи не хвалив мене, але ніколи й не критикував. Він був справжнім майстром у всьому, що слід знати і вміти для життя серед індіанців. А крім того, мав неабиякий педагогічний талант.
Я не раз повертався додому змучений і розбитий. Але й тоді не міг відпочити, бо постановив собі вивчити мову апачів, тож активно брав уроки в пуебло. Мене вчили двоє вчителів і одна вчителька: у Ншо-чі я переймав діалект мескалеро, в Інчу Чуни — льанеро, а у Віннету — навахо. Оскільки всі ці діалекти споріднені між собою і мають небагато відмінних слів, то й тут моє навчання просувалося доволі швидко.