— І тут, звичайно ж, колишній повний місяць раптом обернувся на молодий?
— Точно. Спершу вона стояла і дивилася на мене — ну, як дивляться на людину, в якої немає волосся на голові.
— А потім?
— Потім вона заверещала, ніби це в неї лиса голова.
— І чим усе закінчилося?
— Закінчилося? Закінчилося тим, що все перетворилося на молодий місяць, бо вона вибігла з дому, і більше я її не бачив.
— Можливо, незабаром ситуація покращиться?
— Ні: вона так і сказала.
— Щó сказала?
— Аби я більше не приходив до неї. Якщо вона знову вирішить вийти заміж, то хоче, щоби в її чоловіка було волосся на голові. Ну хіба це не дурощі?
— Гм!
— Нічого з цього не буде. Коли жінка виходить заміж, то їй має бути байдуже, що там на голові в її чоловіка — справжнє волосся чи перука, качка б мене копнула. Перука — навіть краще, бо вона коштує грошей, а своє волосся росте задарма!
— На вашому місці, Семе, я би знову відростив його!
— Шановний сер, качка б вас копнула! Я прийшов, аби ви втішили мене у моїх любовних невдачах, а ви лише глузуєте з мене. Як би ви самі почувалися, якби мали перуку, через яку червоношкіра вдова виставила вас за двері?
І, розлючений, він кинувся геть.
— Семе, — крикнув я йому навздогін. — Ще одне питання!
— Що таке? — зупинився він.
— А де він?
— Хто?
— Новий костюм.
— Я віддав його їй назад. Нічого не хочу знати про неї. Я збирався у ньому одружуватися. А тепер, якщо одружитися не вдасться, то й новий одяг мені ні до чого. Хуґ!
Так завершилося женихання мого друга Сема до Кліуни-ай, червоношкірого повного місяця, який постійно малів. Зрештою, Сем незабаром знову повеселішав і зізнався мені, що задоволений зі свого збереженого кавалерського статусу. І що ніколи не попрощається зі своїм старим одягом, бо він кращий, зручніший і приємніший, ніж усі можливі строї найкращих індіанських кравчинь. Отже, все завершилося саме так, як я і припускав. Уявити собі Сема одруженим чоловіком було просто неможливо.
Уперед на схід!
Того дня ми вечеряли, як завжди, з Інчу Чуною та Віннету. Поївши, мій юний друг пішов до себе, і я також збирався йти. Але тут Інчу Чуна почав розмову про пригоди Сема з Кліуною-ай і про стосунки між білими та індіанками. Я зауважив, що він хотів випитати в мене про дещо.
— Чи вважає мій юний брат Убивча Рука правильним такий шлюб? — запитав він.
— Якщо він освячений священиком, а індіанка прийняла християнство, то чому би й ні? — відповів я.
— Це означає, що мій юний брат ніколи не одружився би зі скво, яка не прийняла його віру?
— Ні.
— А стати християнкою важко?
— Зовсім ні.
— А після цього така жінка може поважати свого батька, навіть якщо він не християнин?
— Так. Наша релігія вимагає від кожної дитини поважати своїх батьків і дбати про них.
— Яку молоду дівчину обрав би собі мій юний брат — блідолицю чи червоношкіру?
Хіба міг я відповісти, що білу? Ні, тоді би я образив його. Тому я відповів:
— Я не можу відповісти на це питання. Все залежить від голосу серця. Якщо серце захоче, треба слухатися його, незалежно від того, якого кольору шкіра у дівчини. Перед Великим Духом всі люди рівні, і ті, які призначені одне для одного, обов’язково знайдуться.
— Хуґ! — кивнув вождь. — Отже, все вирішує голос серця. Мій брат сказав дуже правильно. Мій брат завжди говорить дуже правильно.
І на цьому тему було вичерпано. Як на мене, саме так, як я й хотів. Я спеціально зробив наголос на тому, що індіанка спершу має стати християнкою, якщо хоче вийти заміж за білого. Я бажав, щоби Ншо-чі знайшла собі найкращого і найблагороднішого воїна і вождя. Але я не для того приїхав на Дикий Захід, аби одружитися з індіанкою. Я не думав і про жодну білу дівчину, бо найближчим часом просто не збирався одружуватися.
Про те, які наслідки мала моя розмова з Інчу Чуною, я довідався вже наступного дня. Він привів мене на перший поверх будівлі, де я раніше не бував. Там, у спеціальному приміщенні, лежали наші вимірювальні прилади.
— Подивися на ці речі і перевір, чи нічого не пропало! — наказав він мені.
Я так і зробив: з’ясувалося, що все на місці. Жоден із предметів не було навіть пошкоджено, окрім кількох увігнутостей, які легко було виправити.
— Ми вирішили, що ці речі — амулети, — сказав він. — Тому берегли їх. Мій юний білий брат може взяти їх собі. Вони знову належать йому!
Я хотів подякувати за таку щедрість, але він перебив мене і сказав: