— Мені? Чому мені?
— Бо ви доклали стільки зусиль, аби зробити з мене вестмена. Я вже зараз бачу, як люди говорять між собою, що в мене, мабуть, був не надто добрий учитель.
— Не надто добрий учитель? Це я не надто добрий учитель? Качка б мене копнула! Я знаю все, чуєте, все. Навіть знаю, як залишити вас тут, сер!
І він пішов, але через кілька кроків озирнувся і сказав:
— Запам’ятайте собі: якщо не вимагатимете всю суму собі, то я сам це зроблю і запхну її вам до кишені! Хуґ!
Після цих слів він пішов геть, намагаючись ступати гордовито, але виглядало це зовсім навпаки. Цей милий чоловічок бажав мені найкращого, навіть усі гроші нашої групи, але про це годі було й думати.
Те, що казав Інчу Чуна, було правдою — червоношкірому воїнові навіть для далекої подорожі не потрібно довго збиратися. Життя в пуебло не змінило свого спокійного ритму лише через те, що ми вирушали в далеку путь. Навіть Ншо-чі, яка, як завжди, подавала нам їжу, поводилася звично. А скільки біганини відбувається довкола білої дами, яка збирається у невеличку подорож! Ця індіанка вирушає у далеку й небезпечну мандрівку, щоби пізнати славнозвісні приваби цивілізації, але на ній не видно й тіні якоїсь зміни. Мене ні про що не питали й не радилися. Єдине, що мені доручили зробити, — це запакувати вимірювальні пристрої, і для цього Віннету дав мені багато м’яких вовняних ковдр. Ми, як завжди, сиділи разом протягом усього вечора, але про заплановану подорож не було сказано жодного слова. А коли я лягав спати, то зовсім не почувався так, ніби збираюся в далеку дорогу. Спокій і незворушність індіанців передалися й мені. Вранці мене розбудив Гоукенс, сказавши, що все готово і можна вирушати. День щойно почався, і холод осіннього ранку доводив, що з поїздкою не варто зволікати.
Після короткого сніданку всі ми у супроводі мешканців пуебло спустилися до річки, де мала відбутися ще не знана мені церемонія — шаман мав передбачити, чи вдало пройде наша подорож.
На цю церемонію зійшлися й апачі, які мешкали по сусідству з пуебло. Наш великий віз усе ще стояв на місці. Його ми не могли взяти зі собою, бо він був надто важким і завадив би нам швидко пересуватися. Та й віз той уже використовувався як «святилище» шамана, який обвішав його ковдрами і сам заховався всередині.
Глядачі оточили віз колом. І тут почалося «священнодійство» червоношкірих, яке я подумки охрестив «виставою». Під час цієї вистави з воза долинало голосне ричання і повискування, ніби там билася сотня котів із сотнею псів.
Я стояв поміж Віннету і його сестрою. В ту мить було особливо помітно, наскільки вони схожі, бо Ншо-чі була вбрана у чоловічий одяг. Її вбрання дуже нагадувало одяг брата. Вона не мала нічого на голові, а волосся було заплетене у тугу косу, як і його волосся. На поясі в неї висіли численні мішечки з різним умістом. Окрім того, з-за пояса стирчав ніж і пістолет, а за спиною висіла гвинтівка. Її стрій був новенький і прикрашений кольоровими китицями та вишивкою. Вона мала войовничий вигляд, але водночас настільки жіночний, що всі погляди були звернені тільки на неї. А оскільки я вбрався у подарований мені костюм, то ми всі втрьох виглядали майже однаково.
Я не намагався надати своєму обличчю урочистого виразу, коли почалася церемонія, бо Віннету прошепотів мені:
— Мій брат ще не знає цього звичаю, тож він потай сміятиметься з нас.
— Я ніколи не сміюся з релігійних обрядів, навіть якщо не розумію їх, — відповів я.
— «Релігійний» — це правильне слово. Те, що ти побачиш тут, — не просто поганське бурмотіння, кожен жест і кожне слово шамана мають сенс. Те, що ти зараз чуєш, — це голоси добра і зла, які розмовляють одне з одним.
Так само він пояснював мені значення танцю шамана.
Після ричання з воза почулося виття, яке то гучнішало, то затихало. Гучніше виття означало, що шаман бачив погане, а тихіше — що на зміну поганому приходило добре. Так тривало доволі довго, а після цього шаман раптом вискочив із воза і з лютими криками почав бігати по колу. Згодом його рухи ставали все повільнішими. Крики припинилися. Страх, який йому так добре вдавалося імітувати, перестав ганяти його по колу, і шаман почав повільний чудернацький танець, химерності якому додавала страшна маска на його обличчі, а також дивні, а часом і страшнуваті предмети, якими було обвішане все тіло шамана. Цей танець він супроводжував монотонним співом. І спів, і танець спершу були рухливими, але поволі ставали спокійнішими, аж поки цілком не втихли, тоді шаман сів на землю, опустив голову, низько схиливши її між колінами. Досить довго просидівши так цілком нерухомо, він раптом підскочив і оголосив підсумки свого провидницького ритуалу.