— Задалеко? Чому? — запитав Сем.
— Достатньо було сказати, що Вбивча Рука не зашкодить нам. Навіщо Сем Гоукенс сказав, що попереду в нас неприємності?
— Бо так я побачив у дірі.
На це Інчу Чуна лише зневажливо махнув рукою.
— Вождь апачів знає, про що йдеться, то нехай Сем Гоукенс повірить вождеві. Але не слід було казати про небезпеки попереду і сповнювати серця наших воїнів тривогою.
— Тривогою? Але ж воїни апачів — мужні і нічого не бояться.
— Вони справді не бояться. І вони доведуть це, якщо наша подорож, усупереч сподіванням, змусить нас зіткнутися з ворогами. Та зараз нам уже слід вирушати!
На час своєї відсутності Інчу Чуна передав владу над пуебло одному з вождів Енчару-Ко. Той, хоч лише на кілька років старший за Віннету, був уже достатньо випробуваним і досвідченим воїном, і я за останні дні встиг із ним трохи познайомитися.
Тут привели коней. Серед них було немало тяглових тварин, і деякі везли мої вимірювальні прилади. Решту навантажили продуктами та іншими потрібними речами.
Я пошукав очима свого рудого, але не побачив його. Зате мою увагу привернули двоє інших жеребців. Вони були просто розкішні і мали надзвичайно густі гриви, що в індіанців вважається ознакою добрих рис характеру. Сідла і збруя були індіанськими.
Віннету побачив мій погляд і підвів мене до цих жеребців.
— Вбивча Рука став кровним братом Віннету. Це має бути видно і ззовні, тому тепер ми їздитимемо на конях однакової масті, народжених однією матір’ю. Я попросив свого батька, Інчу Чуну, і він дозволив мені подарувати тобі цього жеребця. Завдяки своїй прудкості він отримав ім’я Гататітла, що означає «блискавка», і його навчали найкращі наші муштрувальники. Він ще дуже молодий і швидко звикне до тебе. Він любитиме тебе і ніколи не кине в біді.
Мені аж мову відняло від такого королівського дарунка. Цей жеребець був уп’ятеро кращим за мого, і це було помітно відразу. А коли я хотів подякувати, то Інчу Чуна спинив мене і подав сигнал вирушати.
Індіанці мають такий звичай: згідно з яким воїни, що залишаються, проводжають тих, хто вирушає в дорогу. Сьогодні від цього відмовилися. Так вирішив Інчу Чуна. Тож тридцятеро воїнів, які їхали з нами, навіть зі своїми рідними не попрощалися. Мабуть, вони зробили це вже раніше, бо в індіанських воїнів нема звичаю прощатися на людях.
Єдиним, хто прощався словесно, був Сем Гоукенс. Він побачив серед жінок Кліуну-ай, під’їхав до неї вже на коні і запитав:
— Кліуна-ай чула, що я бачив у землі?
— Ти сказав, і я чула це, — відповіла вона.
— Але я міг би сказати значно більше. Наприклад, про тебе.
— Про мене? Я теж була у землі?
— Так. Я бачив твоє майбутнє. Розповісти тобі?
— Так, будь ласка, — швидко і схвильовано попросила вона. — Щó принесе мені майбутнє?
— Воно не принесе тобі нічого, а, навпаки, забере дещо дуже важливе для тебе.
— Щó це? — злякано запитала вона.
— Твоє волосся. Через кілька місяців ти втратиш його, і твоя голова буде лисою, як повний місяць. І тоді я надішлю тобі свою перуку. Бувай здорова, ти, сумний місяцю!
Він засміявся і повернув свого мула від неї. А вона закрила обличчя руками від сорому, що дала осміяти себе.
Порядок, у якому ми їхали, встановився сам собою. Інчу Чуна, Віннету, Ншо-чі і я були на чолі. Потім їхали Гоукенс, Стоун і Паркер, а за ними — тридцять апачів, які змінювали одне одного на посту наглядача за тягловими кіньми.
Ншо-чі сиділа в сідлі по-чоловічому. Я вже знав, що вона чудово їздила верхи і була витривалою. Якби нам зустрівся хтось, хто не знав її, то подумав би, що це молодший брат Віннету. Але уважне око не могло не зауважити особливу ніжність і м’якість рис обличчя та тіла. Вона була гарною, справді гарною, попри чоловічий одяг.
Що стосується мого нового коня, то вже незабаром стало ясно, що я зробив дуже вдалий обмін. Він був незрівнянний під час галопу, спокійно і впевнено їхав клусом, невтомно рухався ступою. Його легені, здається, були безрозмірними. Кінь Віннету був таким же чудовим, як мій, і звали його Ілчі, що означає «вітер». Плем’я мескалеро вміло виводити породистих коней, а обидва ці жеребці були з найкращих. За час свого перебування у пуебло я жодного разу не бачив місця, де розводять цих жеребців. Усі ці тижні були зайняті моїм «навчанням», тож на огляд місцевості не залишалося часу.