Мої друзі розділяли зі мною мою радість, особливо Сем, який хоч і не пропускав жодної нагоди обізвати мене ґрінгорном, насправді був дуже гордий за свого колишнього учня і пишався моїми успіхами як своїми.
Початок нашої подорожі був спокійний, без жодних подій. Як уже згадувалося, апачам знадобилося п’ять днів, щоб переїхати від місця нападу до пуебло на річці Пекос. Те, що тоді треба було перевезти ще чимало поранених і полонених, сповільнило рух. А тепер ми вже через три дні доїхали до місця загибелі Клекі-Петри. Ми розташували свій табір на північно-східному боці цього терену. Апачі знесли каміння і поставили на місці злочину простенький пам’ятний знак. А Віннету, потрапивши сюди, став ще серйознішим, ніж завжди. Тут я переповів йому, його батькові і сестрі історію життя Клекі-Петри.
Наступного ранку ми рушили далі, але спершу повернулися на ту саму стежку, бо саме вздовж неї ми проводили виміри. Нарешті ми опинилися на місці, де нашу роботу так раптово обірвав напад. Віхи ще стирчали в землі, і я відразу міг би взятися до роботи, але спершу треба було залагодити кілька важливіших справ.
Після бою апачам не спало на думку поховати мертвих білих і кайова, і їхні тіла досі тут лежали. Роботу взяли на себе хижі тварини, ясна річ, виконавши її своєрідним чином: довкола були розкидані кості, деякі з них були цілком обгризені, а де-не-де ще догнивали шматки плоті. Це було жахливо — зібрати всі ці останки і поховати їх у спільній могилі. Це робили ми з Семом, Діком і Віллом. Апачі не брали участі в похованні.
За цим заняттям минув день, тож я почав свою роботу аж наступного ранку. Воїни апачів подавали мені необхідні прилади, але найбільше допомагав Віннету. Його сестра теж не відходила від мене ні на крок. Тепер це була цілком інша робота, ніж раніше, коли мене оточували неприємні люди. Ті червоношкірі, які не працювали з нами, вешталися довкола і приносили вечорами впольовану дичину.
Неважко здогадатися, що в таких умовах робота моя просувалася дуже швидко. Попри те, що ділянка була не найпростіша, я вже через три дні дійшов до місця, де закінчила свою роботу інша група, і тепер мені потрібен був ще тільки один день, аби впорядкувати всі записи. Відтак усе було готово, і це тішило, бо наближалася зима. Ночі були вже відчутно холодними, тож ми підтримували вогонь аж до ранку.
І хоча, як я вже казав, апачі допомагали мені, я не можу сказати, що робили вони це охоче. Просто виконували накази своїх керівників: інакше вони точно сторонилися б мене. Кожен, хто працював зі мною, щиро тішився, коли міг нарешті піти геть. А вечорами тридцятеро воїнів лягали спати значно далі від нас, ніж це годилося хоч би з поваги до вождів. А ті теж це помітили, але мовчали. Та Сем, зауваживши це, сказав мені:
— Вони зовсім не рвуться до роботи. Таки правду кажуть про червоношкірих, що вони добрі мисливці і сміливі воїни, але ледачі, як ведмеді. Вони не люблять працювати.
— Те, що вони роблять для мене, зовсім не важко, і я би взагалі не називав це роботою, — відповів я. — Їхнє небажання має цілком інші причини.
— Справді? Які ж?
— Здається, вони таки повірили в передбачення свого шамана більше, ніж у ваші, любий Семе.
— Можливо, але це якось по-дурному з їхнього боку.
— Моя робота їх також відлякує. Ця земля належить їм, а я міряю її для інших, для ворогів. Про це також не слід забувати, Семе.
— Але так хотіли їхні вожді.
— Це правда. Але звичайний воїн не зобов’язаний мати таку ж думку, як і його вождь. Потай вони проти. А коли я бачу, як вони розмовляють між собою, то з виразів їхніх облич розумію, що говорять про мене, хоч і не кажуть нічого, що могло б мені не сподобатися.
— Мені, до речі, теж так здається. Але ми не повинні цим перейматися. Щó б вони не думали чи не говорили, це нам не зашкодить. Ми маємо справу з Віннету, Інчу Чуною і Ншо-чі, а на цих трьох нарікати гріх.
Тут він мав рацію. Віннету і його батько допомагали мені в усьому, а індіанка схоплювала мої бажання на льоту, не встигав я ще навіть висловити їх. Іноді вона вгадувала ці бажання раніше, ніж я сам встигав про це подумати, і йшлося здебільшого про такі дрібниці, на які мало хто звертає увагу. З кожним днем я відчував до неї все більше вдячності. Вона була уважною, спостережливою і вміла слухати. Окрім того, я помітив, що вона вчилася від мене, і я дуже втішився, що свідомо чи несвідомо став її учителем. Коли я говорив, то вона не зводила очей із моїх губ, а коли я робив щось, то вона зараз же робила те саме, навіть якщо це суперечило законам її племені. Здавалося, що вона живе тільки для мене, для моєї зручності, для того, щоб я почувався добре, і турбується про це більше, ніж я сам, бо мені навіть не спадало на думку намагатися мати більше комфорту, ніж інші.