Прокляття золота
Увечері четвертого дня робота була завершена, і я запакував вимірювальні прилади у ковдри. Потім ми зібрали решту речей, і наступного ж ранку вирушили в дорогу. Вожді вирішили їхати тим же шляхом, яким Сем привіз мене сюди.
На третій день подорожі ми виїхали на порослу травою рівнину, на якій де-не-де виднілися чагарники. Звідси добре було видно околиці. А це завжди є неабиякою перевагою на Дикому Заході. Ніколи не знаєш, кого можеш зустріти, і тому краще довідатися про присутність інших людей завчасу. Аж раптом ми зауважили чотирьох вершників, які їхали нам назустріч. Це були білі. Вони також нас помітили й зупинилися, не впевнені, наближатися до нас чи, навпаки, — намагатися уникнути зустрічі. Тридцять індіанців на дорозі — не велика приємність для білих, якщо їх тільки четверо, а до того ж вони не знають, до якого племені ті належать. Але, мабуть, їх заспокоїла присутність білих, бо вони врешті зрушили з місця й поїхали в нашому напрямку.
Вони були вбрані як ковбої та озброєні револьверами, ножами і гвинтівками. Коли вони наблизилися до нас на відстань двадцяти кроків, то зупинили коней, задля порядку взяли в руки готову до пострілу зброю і крикнули нам:
— Добрий день, мсьє! Нам тримати пальці на курках, чи у цьому немає потреби?
— Добрий день, джентльмени! — відповів Сем. — Забирайте геть свої пукавки, ми вас не з’їмо. Чи можна довідатися, звідки ви прямуєте?
— Від старенької Міссісіпі.
— А куди?
— В гори, до Нью-Мексико, а звідти — до Каліфорнії. Ми чули, що там потрібні пастухи і платять їм краще, ніж там, звідки їдемо.
— Може, це й правда, сер, але перед вами ще неблизький шлях до омріяних посад. А ми спускаємося з гір і хочемо потрапити до Сент-Луїса. Скажіть, будь ласка, дорога зараз вільна?
— Так. В усякому разі ми не чули про жодні перешкоди. Але навіть як вони є, то вам нема чого боятися, адже вас багато. Чи, можливо, червоношкірі джентльмени не їдуть з вами?
— Тільки ці двоє воїнів із їхньою донькою та сестрою. Інчу Чуна, вождь апачів, та його син Віннету.
— Що ви таке кажете, сер? Червоношкіра леді, яка їде в Сент-Луїс? А чи можна довідатися ваші імена?
— Чому б і ні? Ми чесні люди, нам нічого приховувати. Мене звати Сем Гоукенс. Це мої товариші Дік Стоун і Вілл Паркер, а поряд зі мною хлопець, що зветься Вбивча Рука, бо він одним ножем заколов ведмедя ґрізлі й кулаком може повалити додолу найсильнішу в світі людину. Але у вас, мабуть, теж є імена?
— Звичайно. Про Сема Гоукенса ми чули, про інших джентльменів ще ні. Мене звати Сантер, і я зовсім не такий знаменитий вестмен, як ви, а звичайний собі ковбой.
Він назвав імена своїх трьох товаришів, які я не запам’ятав, запитав щось про дорогу, і вони поїхали собі далі. Коли вони зникли з поля зору, Віннету запитав у Сема:
— Навіщо мій брат так багато розповів про нас цим блідолицим?
— Не слід було цього робити?
— Ні.
— Не розумію чому. Нас ввічливо запитали, і ми так само відповіли. Сем Гоукенс завжди так робить.
— Я не вірю цим блідолицим. Вони були ввічливими лише тому, що нас було у дев’ять разів більше. І мені не подобається, що ти сказав їм, хто ми такі.
— Чому? Думаєш, це може зашкодити нам?
— Так.
— Як?
— По-різному буває. Мені не подобаються ці блідолиці. У того, хто говорив із нами, були недобрі очі.
— Я не зауважив. Але навіть якщо це правда, то вони нічого нам не зроблять. Вони поїхали геть, у протилежний від нас бік. Їм не спаде на думку повернутися і напасти на нас.
— Але я хочу точно знати, щó саме вони робитимуть. Нехай мої брати поволі їдуть далі, а ми з Убивчою Рукою про всяк випадок проїдемо ще трохи за ними. Я мушу впевнитися, що вони й справді не переслідуватимуть нас.
І поки всі рухалися вперед, я з Віннету повернулися назад слідами чотирьох незнайомців. Мушу зізнатися, що мені також не сподобався ні цей Сантер, ні троє його супутників. Але мені важко було уявити, щó саме вони могли б нам заподіяти. Навіть якби вони належали до тих людей, які люблять плутати свою власність із чужою, то навряд чи в них могло скластися враження, що в нас є чим поживитися. А якби таке і спало їм на думку, то вони вчотирьох не наважилися б напасти на тридцятьох сімох повністю озброєних осіб. Але коли я сказав про це Віннету, він пояснив мені свої сумніви.