— Якщо вони злодії, то їх не лякає наша кількість, бо вони не нападатимуть на нас відкрито. Вони будуть потай переслідувати нас, вичікуючи момент, поки той, на кого вони націлилися, не відокремиться від товариства.
— Але на кого вони можуть націлитися? Вони ж не знають нас.
— На того, у кого запідозрять наявність золота.
— Золота? Звідки вони можуть знати, що воно у нас є, і як визначать особу, яка має його при собі?
— Їм достатньо буде просто подумати трохи, і вони знатимуть це напевно. Сем Гоукенс дуже необережно розповів їм, що Інчу Чуна — вождь, який разом із дітьми збирається до Сент-Луїса. Більше їм і не треба знати.
— Тепер я збагнув, що має на увазі мій червоношкірий брат! Коли індіанці їдуть на Схід, їм потрібні гроші. А оскільки в них немає монет, то вони беруть зі собою золото, бо знають, де його родовища. А вожді й поготів знають, де шукати золото, і візьмуть його зі собою багато.
— Мій брат Убивча Рука зрозумів усе правильно. Якщо ці четверо надумають пограбувати нас, то полюватимуть на нас із батьком. Але вони нічого не знайдуть у нас.
— Нічого? Але ж ви збиралися взяти зі собою золото!
— Ми ще встигнемо це зробити. Навіщо возити його зі собою там, де воно не потрібне? Досі нам не було за що платити. Золото буде потрібне нам аж тоді, коли доїдемо до міста. Тому ми ще тільки збираємося заїхати по золото. Можливо, завтра.
— Отже, родовище лежить на нашому шляху?
— Так. Це гора, яку ми називаємо Наґґет-Ціль. Люди, які не знають, що там є золото, називають цю гору інакше. Сьогодні ввечері ми під’їдемо до неї близько і візьмемо все, що нам потрібно.
Мушу визнати, що відчув здивування і трохи позаздрив. Ці люди знали, де можна знайти велику кількість коштовного металу, але замість того, щоби використати це, вели дуже просте спартанське життя. У них не було зі собою чекових книг і гаманців, зате всюди, куди б вони не приїхали, вони мали приховані родовища скарбів, куди треба було лише зазирнути, щоби наповнити кишені золотом. Хто б не хотів так жити!
Нам слід було поводитися обережно, щоби Сантер не зауважив, що ми стежимо за ним. Тож ми використовували для сховку кожен кущ і кожен горбик. Приблизно через п’ятнадцять хвилин ми побачили всю четвірку, яка продовжувала свій шлях. Здається, вони прагнули чимшвидше дістатися вперед і навіть не думали про повернення. Ми зупинилися. Віннету подивився їм услід, аж поки вони не зникли з нашого поля зору.
— У них немає поганих намірів, — сказав він. — Ми можемо бути спокійні.
Але він, як і я, не знав, що дуже помилився. Ці четверо таки задумали недобре, і нам судилося вже незабаром довідатися про це. Вони здогадалися, що ми простежимо за ними, тому лише вдали, ніби поспішають. Але потім повернулися і взялися переслідувати нас.
Та ми розвернули коней і наздогнали своїх товаришів, а ввечері зупинилися біля води. Привчений до обережності Віннету довго шукав місця для табору, перш ніж Інчу Чуна дав наказ зупинитися. Ми розташувалися біля чистого джерела, з якого можна було пити, довкола росло вдосталь трави для коней, а галявину оточили чагарники і дерева, тож ми могли спокійно палити вогнище, не турбуючись, що його хтось побачить здалеку. До того ж Інчу Чуна виставив двох вартових, а тому, здавалося, нам не було за що хвилюватися.
Тридцять апачів традиційно розташувалися трохи оддалік і їли своє в’ялене м’ясо. А ми, семеро, сиділи посеред кущів біля вогню. Ці кущі захищали нас від холодного вечірнього вітру.
Після вечері ми здебільшого ще трохи розмовляли. Так було й цього разу. У розмові Інчу Чуна сказав, що завтра ми вирушимо лише в обід. Коли Сем Гоукенс запитав про причину такої затримки, вождь відверто йому відповів, про що я згодом дуже шкодував:
— Це мало би бути таємницею, але я хочу довіритися своїм білим братам, якщо вони пообіцяють нікому нічого не казати.
Коли ми пообіцяли, він продовжив:
— Нам потрібні гроші, тому Інчу Чуна зі своїми дітьми піде вранці звідси, щоби принести золота. Ми повернемося до обіду.
Стоун із Паркером здивовано скрикнули, а Сем Гоукенс, який був не менше здивований, запитав:
— Тут неподалік є золото?
— Так, — підтвердив Інчу Чуна. — Ніхто про це нічого не знає, навіть мої воїни. Інчу Чуна довідався про це від свого батька, а той — від свого. Такі таємниці передаються лише від батька до сина, і їх дуже бережуть. Ними не діляться навіть із найближчими друзями. І хоча вождь зараз сказав про це, він нікому не відкриє місце, не покаже його і застрелить кожного, хто піде туди вслід за ним.