— Сем Гоукенс, Дік Стоун і Вілл Паркер, троє наших найкращих провідників.
— А, Гоукенс, цей невисокий і дивакуватий мисливець! Це кмітливий хлопака! Я чув про нього. Усі троє можуть долучитися до нас.
Я покликав усю трійцю і поцікавився:
— Ви приїхали особисто, містере Вайте. Вас привело до нас щось важливе?
— Нічого такого, просто я хотів навести тут порядок і поговорити з вами, саме з вами. Ми завершили свою роботу, а ви свою — ще ні.
— Це через особливості ландшафту, і я хотів би…
— Я знаю, знаю! — перебив він мене. — На жаль, я знаю все. Якби ви не працювали за трьох, Бенкрофт і досі стояв би там, де починав працювати.
— Ні, зовсім не це. Не знаю, чому ви прийшли до такого хибного висновку, містере Вайте. Не лише я один був старанним, і взагалі це мій обов’язок…
— Тихіше, сер, тихіше! Між нашою і вашою групою постійно їздили посланці. Тож я добре знаю, як усе було насправді. Це шляхетно з вашого боку, що прагнете захистити цих пияцюг, але я хотів би почути правду. Та оскільки бачу, що ви занадто порядний, аби сказати її мені, то запитаю Сема Гоукенса. Ходіть-но сюди!
Ми підійшли до нашого намету. Містер Вайт зручно влаштувався у траві біля нього і запросив нас зробити те саме. Коли ми послухалися його, то він почав розпитувати Сема Гоукенса, Діка Стоуна і Вілла Паркера. Вони розповіли йому все, чистісіньку правду без жодного зайвого слова. Але я час від часу додавав якісь свої зауваження, щоб згладити найнеприємніші моменти й виправдати своїх колег, хоча це й не справило належного враження на Вайта.
Коли він зорієнтувався у ситуації, то попросив мене показати йому мій записник і нотатник. Я не зобов’язаний був виконувати це прохання, але зробив те, про що попросили, бо не хотів його ображати: я ж бачив, що містер Вайт доброзичливо налаштований до мене. Він гортав і уважно роздивлявся креслення, а коли став розпитувати мене, то я мусив зізнатися, що всі ці записи робив я один, ніхто більше не накреслив і рядка.
— Але з нотатника не видно, скільки роботи припадає на кожного, — сказав він. — Ви зайшли занадто далеко зі своїм бажанням допомогти друзям.
Тут Гоукенс хитро засміявся:
— Подивіться ще в його нагрудній кишені, містере Вайте! Там є бляшанка з-під тютюну, але тепер замість тютюну там папір, його особистий щоденник, щоб мене качка копнула. І там усе описано зовсім не так, як в офіційному звіті, де він намагається приховати лінь своїх товаришів.
Сем знав, що я справді вів щоденник і носив його у порожній бляшанці з-під тютюну в нагрудній кишені. І мені було неприємно, що він розповів про це. Вайт попросив мене показати йому і щоденник. Щó мені було робити? Хіба мої товариші заслуговували на те, щоб я працював замість них навіть без слова подяки, а потім ще й замовчував правду? Я зовсім не збирався зашкодити їм, але й не хотів поводитися неввічливо з Вайтом. Тому я дав йому свій щоденник, але за умови, що він ніколи не покаже його ще комусь. Він прочитав щоденник і повернув його мені, багатозначно кивнувши.
— Взагалі-то я мав би взяти зі собою ці записи й показати там, де слід. Ваші колеги — негідники, яким не варто виплачувати жодного долара. Натомість вам слід заплатити втричі більше, ніж домовлено. Але я зроблю так, як ви просили. Та я хотів би звернути вашу увагу на те, щоб ви обов’язково зберегли ці записи. Згодом вони можуть стати вам у великій пригоді. А тепер розбудімо наших «зразкових» джентльменів.
Він підвівся й почав галасувати. І «джентльмени» повилазили з кущів із виряченими очима й перекошеними обличчями. Бенкрофт спершу хотів грубо вилаятися за те, що його розбудили, але став увічливішим, коли я сказав йому, що приїхав містер Вайт із сусідньої групи. Вони ще ніколи не бачили один одного. Насамперед Бенкрофт запропонував гостеві склянку бренді. Але не на того натрапив. Вайт використав цю пропозицію як претекст до суворої звинувачувальної промови, якої Бенкрофт точно ніколи ще не чув на свою адресу. Якусь мить він мовчки і здивовано слухав, а потім підійшов до мовця ближче, вхопив його за руку і крикнув до нього:
— Сер, ви не хотіли би назвати ваше ім’я?
— Мене звати Вайт, я ж казав вам.
— І хто ви такий?
— Головний інженер сусідньої групи.
— Хіба хтось із нас пхається туди зі своїми наказами?
— Ні.
— Отож! Мене звати Бенкрофт, і я головний інженер цієї групи. Мені теж не має права наказувати ніхто з вашої групи, навіть ви, пане Вайте.