Після обіду довкола нас знову була зелена прерія, а потім з’явилися навіть кущі. Уважно розглянувши слід, ми зробили висновок, що відстаємо від Сантера лише на півгодини. Тут на горизонті з’явилася темна смуга.
— Це ліс, — сказав Сем. — Думаю, що ми виїдемо на одну з північних приток Ред-Рівер. Але краще б ми далі їхали по прерії — так було б зручніше.
І так справді було б зручніше для нас, бо в савані все видно, а в лісі доволі легко заблукати і збитися на манівці. Тим більше, що ми страшенно поспішали і не мали змоги уважно обстежити терен, перш ніж заглибитися у нього.
Сем мав рацію. Ми виїхали до невеличкої, майже пересохлої річки, лише де-не-де виднілися калюжі. На берегах стояли дерева і кущі, але це не був справжній ліс, а лише більші та менші групки дерев, розташовані на різній відстані від берега.
Коли ж почало сутеніти, ми опинилися вже так близько від переслідуваного, що в будь-який момент могли його наздогнати. Це спонукало нас поспішати ще більше. Тож я помчав уперед, бо мій Гататітла був у найкращій формі і ще мав силу. Крім того, мене гнали вперед мої думки. Я усе ще бачив перед очима убитих і хотів схопити вбивцю якнайшвидше. Мною керувала не лють і не жадоба помсти, а глибоке внутрішнє бажання покарати вбивцю.
Ми саме їхали через порослу поодинокими деревами ділянку на лівому березі річки. Коли ж я раніше, ніж решта групи, доїхав до останнього дерева, то побачив, що слід повертає праворуч і заходить у річку, а далі веде позбавленим води руслом. На мить я зупинився, щоби повідомити своїх супутників про це, але, придивившись уважніше до сліду, зауважив дещо, що змусило мене миттю заховатися у лісі.
Якщо пройти пішки уздовж цього русла приблизно п’ятсот кроків, то можна знову потрапити у лісок, але цього разу на правому березі річки. А перед цим ліском поставили табір індіанці. Я помітив убиті в землю кілки, на яких висіло м’ясо. Якби я просунувся далі ще хоч на кілька кроків, індіанці побачили б мене. Тож я зійшов з коня і показав своїм людям це місце.
— Це кайова, — сказав один із апачів.
— Так, кайова, — погодився Сем. — Мабуть, чорт дуже любить цього Сантера, якщо дозволяє йому в останню мить таки знайти допомогу. Я вже було простягнув за ним усі десять пальців. Але він таки втік від нас.
— Але це не дуже чисельна група кайова, — зауважив я.
— Гм. Ми бачимо тільки тих, хто стоїть перед лісом. А за деревами точно є ще інші. Вони були на полюванні і тепер сушать м’ясо.
— Що робити, Семе? Повертатися і заховатися?
— Нізащо! Залишаймося тут.
— Але це небезпечно!
— Зовсім ні.
— Хтось із червоношкірих може прийти сюди!
— Вони про це й не подумають. По-перше, вони там, на тому березі, а по-друге, незабаром стане темно. І вони вже не будуть відходити далеко від свого табору.
— Але обережність ніколи не завадить!
— А страх не завадить залишатися ґрінгорном! Я ж кажу вам, що ми в такій самій безпеці від цих кайова, як були б у Нью-Йорку. Вони нізащо не підуть сюди, але зате ми можемо піти до них. Я мушу добути цього Сантера, навіть якщо мені доведеться витягати його з-під тисячі кайова!
— Ви сьогодні сáме такий, яким не любите бачити мене, Семе, ви — необережний!
— Що? Чому? Чому необережний? Сем Гоукенс необережний? Ви насмішили мене! Такого мені ще ніхто не казав. Сер, ви ж зазвичай нічого не боїтеся і кидаєтеся з ножем навіть на ґрізлі. Чому ви нині такий боягуз?
— Це не боягузтво, а обачність. Ми надто близько від ворогів.
— Надто близько? Не смішіть мене! Я навіть думаю, що ми можемо підійти ближче. Тільки зачекайте, аж стемніє!
Він був нині не таким, як завжди. Смерть «чудової, любої, прекрасної міс» так обурила його, що він рвався до помсти. Апачі погодилися з ним. Стоун і Паркер також були на боці Сема, тож я нічого не міг вдіяти. Ми прив’язали своїх коней і сіли на землю чекати сутінків.
Мушу визнати, що кайова й справді поводилися так, ніби почувалися у повній безпеці. Вони їздили й ходили по відкритій місцевості, навіть не озираючись довкола, голосно гукали щось одне до одного, тобто поводилися так, ніби були у своєму надійному й захищеному індіанському селищі.
— Ви бачите, наскільки вони безпечні? — спитав мене Сем. — Сьогодні вони ні про що погане не думають.
— Я дуже хочу, щоби ви не помилилися!
— Сем Гоукенс ніколи не помиляється!
— Хотів би я в це вірити, але, на жаль, можу довести вам супротивне. У мене є передчуття, що вони лише прикидаються.