— Це правда, що ми з вами рівні, — спокійно погодився Вайт. — Ми не маємо права наказувати одне одному. Але коли один із нас бачить, що другий шкодить справі, для якої всі ми працюємо, то його обов’язком є звернути увагу всіх, кого це стосується, на помилку. Ваша життєва мета, здається, застрягла у бочці з бренді. Я нарахував шістнадцять чоловік, які лежали п’яні, коли я приїхав сюди дві години тому, отож…
— Дві години тому? — перебив його Бенкрофт. — Ви вже так довго тут?
— Саме так. Я переглянув креслення і довідався, хто їх робив. Ви тут влаштували собі справжній рай, а один-єдиний працівник, до того ж наймолодший, робив за вас усю роботу!
Тут Бенкрофт підійшов до мене і прошипів:
— Це все ви йому наговорили, ви і ніхто більше! Ви все вигадали, нікчемний брехун, підступний зрадник!
— Ні, — заперечив йому Вайт. — Ваш юний співробітник говорив про вас тільки хороше і поводився як справжній джентльмен. Він навіть захищав вас, і я раджу вам попросити у нього пробачення за те, що ви назвали його брехуном і зрадником.
— Попросити пробачення? Нізащо! — цинічно засміявся Бенкрофт. — Цей джентльмен не вміє відрізнити трикутника від квадрата, але, попри те, має нахабство вважати себе геодезистом. Ми саме через нього й не просунулися вперед, бо він усе робив неправильно і затримав нас, а тепер, замість зізнатися в цьому, наговорив вам на нас.
Продовжити він не зміг. Я був терплячим багато місяців і дозволив цим людям думати про себе все, що їм заманеться. І ось настав момент продемонструвати їм, що вони недооцінювали мене. Я схопив Бенкрофта за лікоть і стиснув так сильно, що від болю той не зміг договорити розпочатого речення.
— Містере Бенкрофте, ви випили забагато бренді і не виспалися після цього. Я сподіваюся, що ви все ще п’яний, і вважатиму, що ви нічого не говорили.
— Я п’яний? Ви збожеволіли! — крикнув він до мене.
— Так, саме п’яний! Бо якби я знав, що ви сказали таке про мене у тверезому стані, то мусив би відлупцювати вас, як неслухняного хлопчака. Зрозуміло? Ви й далі збираєтеся заперечувати свій стан?
Я міцно тримав його за лікоть. А він точно ніколи б не подумав, що настане момент, коли йому доведеться боятися мене. Бенкрофт зовсім не був слабаком, але вираз мого обличчя налякав його. І хоча він так і не підтвердив, що справді ще п’яний, все ж не наважився й повторити свої обрáзи та звинувачення на мою адресу. Тому він звернувся по допомогу до керівника групи з дванадцяти вестменів, які охороняли нас.
— Містере Раттлєре, ви допустите, щоби цей чоловік хапав мене за руки? Ви хіба не для того тут, щоби захищати нас?
Раттлєр — високий і міцний чолов’яга, здавалося, ніби він має подвійну силу: це був грубуватий, але водночас найвірніший товариш Бенкрофта у пиятиках. Він ненавидів мене, тож радо скористався нагодою продемонструвати нарешті всю свою ненависть. Він швидко підійшов до нас і схопив мене за лікоть — так само, як я тримав Бенкрофта.
— Ні, містере Бенкрофте. Такого я не попущу. Ця дитина ще не стоптала свої перші шкарпетки, а береться тут погрожувати дорослим чоловікам, обзивати їх і обдурювати. Ану заберіть руки від містера Бенкрофта, бо інакше зараз вам покажу, хто тут справжній ґрінгорн!
І він трусонув моєю рукою, а отже, напав на мене відкрито. І це було для мене навіть ліпше, ніж сутичка з Бенкрофтом, бо Раттлєр був сильнішим супротивником, ніж головний інженер. Якщо провчу його, то з цього буде більше користі, ніж коли просто продемонструю Бенкрофтові, що я не боягуз. Тож я вирвав свій лікоть з його рук.
— Це я ґрінгорн? Негайно візьміть свої слова назад, містере Раттлєре, а то дам вам прочухана!
— Ви — мені? — засміявся той. — Цей ґрінгорн справді настільки дурненький, щоб повірити, що…
Та він не встиг договорити, бо я стусонув його кулаком у скроню з такою силою, що він упав додолу, ніби мішок, і вже не зміг підвестися. На кілька секунд запала цілковита мовчанка. А потім один із друзів Раттлєра вигукнув:
— Чорт! То ми маємо спокійно дивитися на те, як якийсь німчуга б’є нашого керівника? Всі на нього!
І він першим стрибнув на мене. Я зустрів його копняком у живіт. Це надійний спосіб вирубати супротивника, але для цього потрібно твердо стояти на другій нозі. Нападник упав. Наступної миті я вже лежав на ньому і вдарив його ще й у скроню, щоби він знепритомнів. Потім я швиденько звівся на ноги, витягнув обидва револьвери і крикнув:
— Хто ще? Хто хоче підійти?
Банда Раттлєра явно хотіла помститися за поразку обох своїх товаришів. Вони запитально переглядалися між собою. Але я попередив їх: