— А потім поїдемо до гори Наґґет, аби вбити Віннету та забрати собі золото!
— Але це трапиться не так швидко, як собі думає наш білий брат. Віннету має поховати свого батька і сестру, і не можна йому заважати, бо такого не пробачить нам Великий Дух. А коли він завершить церемонію, ми нападемо на нього. Адже тепер він не піде до міста блідолицих, а повернеться додому. Дорогою ми влаштуємо засідку або заманимо його в пастку так, як ми зробили це сьогодні з Убивчою Рукою. Я тільки чекаю на розвідника, який заховався на протилежному боці ріки, і на повідомлення вартових, які стоять тут далі, біля нас.
Почувши це, я злякався. Отже, перед лісом стояли вартові. Сем Гоукенс може не помітити їх, і його схоплять! Тільки подумавши про це, я почув крик відразу кількох голосів. Керівник групи зірвався на ноги і прислухався. Всі решта кайова також затихли і вслухалися.
Тут з боку лісу надійшла група чоловіків. Це були четверо червоношкірих, які вели одного білого. Той боронився, але марно. Його не зв’язали, але тримали йому біля горла ножі. І цим білим був мій необережний Сем! Моє рішення було миттєвим — я не можу залишити його в біді, навіть якщо ризикуватиму власним життям.
— Сем Гоукенс! — вигукнув Сантер, який відразу ж упізнав мисливця. — Добрий вечір, сер! Ви вже, мабуть, і не думали знову мене побачити?
— Негідник! Злодій! Убивця! — крикнув безстрашний Сем і вхопив свого ворога за горло. — Добре, що я дістався до тебе. Тепер ти дістанеш, качка б мене копнула!
Сантер намагався боронитися. Але тут повставали зі своїх місць червоношкірі і відтягнули від нього Сема. Я миттю скористався цією метушнею: вихопив два револьвери і одним стрибком опинився серед індіанців.
— Убивча Рука! — крикнув Сантер і злякано відскочив убік.
Я послав йому навздогін дві кулі, які, напевно, не влучили, а потім кілька разів вистрелив по індіанцях, аби ті від несподіванки відступили назад, і крикнув Семові:
— За мною, бігом!
Здавалося, що від здивування червоношкірі цілком утратили здатність рухатися. Вони стояли як укопані навіть тоді, коли я по них стріляв. Але я намагався поцілити так, аби поранення не загрожувало життю. Схопивши Сема за рукав, я потягнув його за собою геть, до лісу, а потім — через русло річки. Все відбулося так швидко, що від моменту мого нападу і до втечі минуло менше ніж хвилина.
— Чорт забирай, як це було вчасно! — витиснув зі себе Сем, коли ми вже опинилися поза небезпекою. — Ці негідники…
— Потім розкажете, а зараз — за мною! — перервав його я і потягнув його за рукав; ми побігли вниз руслом річки, щоб якомога швидше зникнути з поля зору червоношкірих і щоби стати недосяжними для їхніх куль.
Урешті здивовані кайова отямилися. За нами почулися їхні крики, що цілком заглушили кроки Сема. Потім залунали постріли. Це був якийсь пекельний гармидер.
Чому я не втікав вгору руслом ріки, до нашого табору? З однієї дуже вагомої причини: індіанці у темряві не могли нас бачити, бо внизу було темно, тож вони кинулися догори, бо вирішили, що ми подалися у тому напрямку. Тому, рухаючись вниз, ми могли почуватися у цілковитій безпеці і спокійно повертатися до табору, зробивши невеликий гак.
Коли я вирішив, що ми вже пройшли достатньо далеко, то лише тоді зупинився. Крики червоношкірих все ще долинали десь здалеку. Але там, де я стояв, усе було спокійно.
— Семе! — крикнув я здушеним голосом.
Жодної відповіді.
— Семе, ви чуєте мене? — запитав я уже голосніше.
Він знову не відповів. Куди ж він подівся? Адже він мав іти за мною! Може, він упав і поранився? Бо я, тікаючи, пробігав через багнюку й калюжі з водою. Тому, зарядивши свій револьвер, я повільним кроком повернувся назад, аби знайти Сема.
Галас кайова наближався до мене з кожним моїм кроком. Так я повернувся аж до місця, де наказав Сему бігти за мною. Але не знайшов його там. Мабуть, він, не погодившись зі мною, пішов відразу на протилежний берег. А там його зустріли постріли кайова, і, можливо, вони схопили його вдруге. Яка необережність з боку цього, такого впертого нині мисливця! Мені стало страшно за нього. І я, відійшовши від лісу на безпечну відстань, з якої мене вже не могли помітити, пішов до нашого табору.
Там усі були страшенно перелякані. Червоношкірі і білі друзі кинулися до мене, а Дік Стоун сказав із докорами:
— Сер, чому ви заборонили нам іти за вами, навіть якщо ми почуємо постріли? Ми чекали на ваш крик. Але добре, що хоч ви повернулися. І до того ж цілий і неушкоджений, як я бачу!
— А де Сем? Його тут немає? — запитав я.