— Тут? Що ви таке питаєте? Хіба не бачили, що з ним трапилося?
— Щó?
— Коли вас не було, ми чекали. А потім почули крики червоношкірих. Тоді все знову затихло! І тут раптом ми почули постріли револьвера. Після цього знову жахливі крики. Потім знову постріли, цього разу з рушниці, і ми побачили Сема.
— Де?
— Внизу, біля лісу, на цьому березі.
— Так я і думав! Сем сьогодні необережний, як ніколи! Далі, кажіть далі!
— Він біг у нашому напрямку, але за ним кинулося багато кайова, які й схопили його та забрали зі собою. Ми бачили все у світлі вогнищ і хотіли було прийти йому на допомогу, та, поки добігли до цього місця, вони вже перейшли русло назад і зникли між деревами. Нам дуже хотілося піти за ними і звільнити Сема. Але ми пам’ятали про вашу заборону і не пішли.
— Ви зробили дуже правильно, бо вас лише одинадцять, і ви не змогли б їм нічого заподіяти, а вас усіх просто перестріляли б.
— Але щó нам тепер робити, сер? Сема схопили!
— На жаль, і до того ж удруге!
— Удруге?
— Так! Після першого разу я його вже був визволив. Якби він зробив так, як я йому казав, і пішов за мною, то стояв би зараз тут. Але він проявив упертість.
І я розповів їм усе, що трапилося. Коли ж закінчив, то Вілл Паркер сказав:
— Тут ви ні в чому не винні, сер. Навпаки, зробили більше, ніж будь-хто відважився б на вашому місці. Сем сам напоровся на ці ж граблі. Але ми не можемо залишити його в біді!
— Ні. Мусимо його визволити, хоч це буде значно важче, ніж уперше. Самі подумайте: дванадцять чоловік проти сорока, які тільки й чекають, аби їх атакували! А тепер, коли у них Сем, то вони ще більше впевнені, що ми таки нападемо. Та я не бачу іншого виходу, бо вдень у нас ще менше шансів на успіх.
— Гаразд. Тоді нападаймо ще цієї ночі!
— Не поспішайте! Треба все обдумати!
— Обдумуйте, сер! Але поки ви розмірковуєте, дозвольте мені пробратися до них і подивитися, яка там ситуація!
— Можете підкрастися, але трохи згодом, коли мине якийсь час і кайова заспокояться. Але підете не сам, а зі мною, а можливо, й усі разом підемо.
— Добре, сер! Це мені подобається. Взяти зі собою усіх — це вже звучить майже як напасти. Ми виконаємо свій обов’язок. Я беру на себе шістьох або й вісьмох кайова, Дік Стоун також захоче взяти на себе не менше. Правда ж, Діку?
— Правда, Вілле! — погодився Дік. — Мені байдуже на кількість, якщо йдеться про визволення Сема. Він узагалі-то завжди спритний, просто нині в нього невдалий день.
Це правда, того дня Сем був навдивовижу слабким. І я мовчки радився сам зі собою, як найкраще визволити його. Я міг ризикнути задля нього своїм життям, але чи мав я право ризикувати життям апачів? Можливо, за дня ми зможемо досягнути своєї мети легше і з меншою небезпекою? Це вирішиться, коли ми підкрадемося до ворожого табору ближче. Про всяк випадок я хотів узяти апачів із собою. Можливо, з’ясується, що нам вигідніше раптово атакувати їх, бо так буде менш небезпечно.
Тепер нам слід було зачекати, бо в таборі кайова ще було надто шумно. Потім усе заспокоїлося, і цю тишу переривали лише сильні удари томагавків об дерево. Червоношкірі рубали дрова. Мабуть, вони збиралися підтримувати сильне полум’я у вогнищах аж до ранку.
Потім стихли й ці удари. Зірки показували північ, і я подумав, що сáме час вирушати. Насамперед ми подбали про те, щоби добре прив’язати коней, яких ми повинні були залишити, — щоби вони не змогли втекти. Потім я ще раз перевірив міцність пут полоненого кайова. Аж тоді ми покинули табір і пішли через річку тим самим шляхом, яким я прийшов.
Коли ж ми дійшли до перших дерев лісу, то я наказав апачам залишатися на місці під керівництвом Діка Стоуна і поводитися якомога тихіше. А ми з Віллом Паркером тихо рушили далі. Діставшись до берега, ми залягли і прислýхалися. Довкола було тихо, і ми почали поволі прокрадатися вперед. Вісім вогнищ яскраво палахкотіли. Було видно, що в них підкинули багато гілляк. Це мене здивувало. Ми просунулися далі і не побачили жодної живої душі. Ми діяли дуже обережно, але, попри старанні пошуки, змушені були визнати, що ліс цілком порожній. Там більше не було жодного кайова.
— Вони втекли, потай втекли! — здивувався Паркер. — А перед тим розпалили сильніше вогонь!
— Аби приховати свій відхід. Поки горить вогонь, ми мали би вважати, що вони ще тут.
— Але куди вони поділися?
— Думаю, пішли геть. Сем є для них непоганою здобиччю, яку вони хочуть заховати у надійному місці. Але, можливо, вони задумали якусь чортівню.