— Яку чортівню?
— Наприклад, напасти на наш табір так само, як ми зараз проникли у їхній.
— Чорт, це й справді можливо! Тоді нам треба чимшвидше туди, сер!
— Так, ми повинні перейти на той бік річки і сховати наших коней у надійному місці, навіть якщо потім виявиться, що цього не потрібно було робити. Береженого Бог береже.
Тож ми спустилися до своїх і поспішили назад до табору, але там усе було спокійно. А втім, кайова могли прийти згодом. Тому ми осідлали своїх коней і виїхали далі у прерію, і вже там розклали свій табір. Якщо кайова прийдуть і не знайдуть нас на старому місці, то змушені будуть чекати до світанку, щоби знайти нове місце стоянки. Полоненого ми взяли зі собою.
Тепер і нам не залишалося нічого, хіба як чекати до ранку. Коли зійшло сонце, ми посідали на коней і спочатку поїхали до місця свого попереднього табору. Там нікого не було. Тоді ми перебрели через русло річки до лісу. Вогонь погас, і на його місці залишилася лише товста верства попелу, що було єдиним свідченням того, що вчора тут вирувало життя.
Ми роздивилися слід. Від того місця, де я бачив коней, слід кайова вів на південний схід. Стало ясно, що вони вирішили не вступати з нами у бій, бо це не принесло б їм жодної користі, тим більше, що напасти на нас зненацька тепер уже було неможливо.
Сема вони забрали зі собою, і це страшенно обурило Діка Стоуна і Вілла Паркера. Мені також було шкода бідного мисливця, і я хотів зробити все можливе, щоб визволити його.
— Якщо ми не вирятуємо Сема, то вони посадять його на пáлю, — стурбувався Дік Стоун.
— Ні, — втішав я його. — У нас також є полонений, ми обміняємо одного на другого.
— Але чи вони про це знають?
— Знають. Сем достатньо мудрий, аби повідомити їм про це. І вони також знають, що ми будемо поводитися з нашим полоненим так само, як вони зі своїм.
— Але ми повинні наздогнати їх якомога швидше!
— Ні. Я не дам цим червоношкірим водити себе за носа.
— За носа? Я вас не розумію.
— Як ви гадаєте, куди вони поїхали?
— До свого пуебло.
— Неправильно! Вони хочуть до гори Наґґет.
— До Наґґет? Чорт забирай, ви певні в цьому?
— Це правда. Я вчора чув розмову Сантера з червоношкірими. Вони збираються повернутися до Наґґет-Ціль. Сантер хоче знайти золото, а кайова — упіймати Віннету.
— Але ж вони не мають права перешкоджати похованню!
— Вони й не збираються цього робити. Вони зачекають, поки все закінчиться. Але спершу спробують переконати нас, ніби поїхали до свого пуебло. І це мало б, на їхню думку, стримати нас від переслідування. Кайова припускають, що ми повернемося назад до Віннету. Самі ж якийсь час рухатимуться у південно-східному напрямку, потім візьмуть собі ще більше воїнів, а вже тоді повернуть до Наґґет-Ціль, аби несподівано напасти на нас і всіх перебити.
— Чудовий план! Але ми потурбуємося про те, щоби все відбувалося не так.
— Так, ми потурбуємося. То що, ви й далі хочете переслідувати кайова?
— І не подумаю. Нам треба негайно їхати звідси, щоби вчасно попередити Віннету. Ви згодні, сер?
— Так.
— А полоненого ми беремо зі собою?
— Так. Ми прив’яжемо його до Мері. І щойно ви з Віллом Паркером упораєтеся з цим, вирушаємо. Але перед тим пошукаємо в руслі ріки калюжу з водою, щоби напоїти наших коней.
Через півгодини ми вже були в дорозі, зовсім незадоволені результатами своєї виправи.
Переслідуючи Сантера, ми змушені були триматися його сліду і поїхали в обхід, бо він несподівано змінив напрямок руху і поскакав під тупим кутом до попередньої лінії руху. Тепер я вирішив їхати навпростець, а тому вже по обіді наступного дня ми зупинилися біля каньйону, що вів до галявини, на якій сталися страшні вбивства.
Ми піднялися, залишивши коней і полоненого під наглядом одного з апачів унизу, в долині. На краю галявини стояв вартовий, який привітався з нами лише порухом руки. Нам відразу ж упало в очі, як старанно двадцять апачів готувалися до поховання вождя і його доньки. Я побачив високу гору тонких дерев, які були зрубані томагавком і з яких мали скласти поміст. Поряд лежала велика купа каміння, яке й далі сюди зносили. Апачі, які були з нами у поході, відразу ж приєдналися до цієї роботи. Я довідався, що поховання відбудеться наступного дня.
Трохи осторонь спорудили хижу, у якій тримали обидва тіла. Там був і Віннету. Йому сказали, що ми повернулися, і він вийшов надвір. Я аж злякався, побачивши його.
Він завжди був серйозним, і лише зрідка на його обличчі з’являлася усмішка. Я ніколи не бачив, аби він голосно сміявся. Але, попри цю поважність, його вродливі риси обличчя світилися добротою і зичливістю, а карі очі бували дуже привітними. Як часто він саме так привітно дивився на мене! Але тоді я не побачив і сліду приязні. Його обличчя було мов закам’яніле, а погляд — суворим. Його рухи були повільні і важкі. Він підійшов до мене, подивився довкола холодним уважним поглядом, похмуро потиснув мені руку і заглянув у саму душу своїми сумними очима. Потім запитав: