— Так. Кайова змушені будуть відмовитися від ідеї заманити нас у пастку, і можна буде майже гарантовано очікувати, що вони приїдуть сюди, а потім подадуться вслід за нами.
— Так вони і зроблять. Я в цьому переконаний. Я мушу упіймати Сантера, він ще нині опиниться в моїх руках.
— Щó ти зробиш із ним?
— Я прошу мого брата Чарлі не питати про це. Він помре. Цього достатньо.
— Де? Тут? Чи ти привезеш його до пуебло?
— Це ще не вирішено. Сподіваємося, що він не такий самий боягуз, як Раттлєр, якому нам довелося забезпечити тхорячу швидку смерть. Зараз ми поїдемо звідси, а потім повернемося разом із нашим полоненим.
Тут привели коней. Мій Гататітла і Мері нашого Сема були серед них. Ми не могли їхати верхи, для цього ґрунт тут був надто кам’янистий. Кожен повинен був вести свого коня за вуздечку.
Індіанці племені кроу курять люльку миру. Монтана, 1905 рік. Фото Едварда Киртіса. Бібліотека Конгресу США.
Віннету йшов попереду всіх. Він привів нас на північ, до лісу, який спускався вздовж прямовисної скелі у долину. Тут ми сіли на коней і проїхали зеленою галявиною до гори, яка височіла перед нами, ніби висока гладка скеля. Її розбивала навпіл вузенька ущелина. Віннету вказав на неї зі словами:
— Це і є та пастка, про яку я говорив! Зараз ми проїдемо через неї.
Вираз «пастка» дуже добре характеризував вузький прохід, через який ми вели коней. Скелі з обох боків тягнулися до неба майже під прямим кутом, і в жодному з місць не існувало можливості видертися вгору. Якщо кайова будуть настільки необережними, що заїдуть сюди, а ми закриємо вхід і вихід, то з їхнього боку буде безумством боронитися.
Дорога вела не прямо, а постійно повертала то праворуч, то ліворуч, і поки ми дісталися до виходу, минуло добрих півгодини. Там ми зупинилися і спішилися. А щойно ми зупинилися, то побачили вартового, який зліз із дерева і біг до нас.
— Вони прийшли, — повідомив він. — Я хотів їх порахувати, але не зміг, бо вони їхали не по одному і були ще дуже далеко від мене.
— Вони прямують до долини? — запитав Віннету.
— Ні. Вони зупинилися у прерії і поставили табір у кущах. Потім від них відокремився один воїн і пішки пробрався в долину.
— Це шпигун. У нас залишився час хіба що на те, аби підготувати пастку. Нехай мій брат Чарлі разом зі Стоуном, Паркером і дванадцятьма воїнами обходить гору зліва. Щойно він побачить високу березу, то нехай заходить до лісу, що поволі підіймається вгору, а по той бік гори знову опускається. Там мій брат опиниться в долині, яка продовжує ту, з якої ми виходили до Наґґет-Ціль. Якщо Вбивча Рука спуститься цією долиною аж вниз, то опиниться у місці, де ми залишали своїх коней. Там буде шпигун, але не потрібно перешкоджати йому. Подальший шлях мій брат знає. А потім з’являться вороги, і треба буде дозволити їм зайти в долину.
— Отже, це і є твій план, — продовжив я його слова. — Ти залишаєшся тут, аби закрити вихід з долини. А я піду в обхід, як ти зараз описав мені, — пішки назад до Наґґет-Ціль, аби там чекати на ворогів і потай іти за ними, аж поки вони втраплять до пастки?
— Саме так. Якщо мій брат Чарлі залишиться непоміченим, то нам точно вдасться впіймати ворогів.
— Я буду обережний. Віннету має ще якісь вказівки для мене?
— Ні. Все інше я залишаю на твій розсуд.
— Хто розмовлятиме з кайова, якщо нам вдасться замкнути їх тут?
— Віннету. Вбивча Рука не повинен робити нічого більше, окрім як не випускати їх із долини, коли вони помітять мене й моїх воїнів та захочуть повернутися. Але покваптеся. Уже незабаром звечоріє. А кайова не чекатимуть до ранку, а підуть нашими слідами ще нині.
Сонце й справді вже заходило, і найпізніше за годину слід було сподіватися настання вечора. Тож я разом із Діком, Віллом та апачами, яких дав мені Віннету, рушив у дорогу.
Приблизно через п’ятнадцять хвилин ми побачили березу і зайшли до лісу. Там усе було точнісінько так, як описав Віннету. Ми дійшли до місця, де раніше залишали своїх коней. Навпроти була ущелина, з якої вів прохід до обох могил на галявині.
Ми сіли під деревами у такому місці, з якого могли бачити наближення кайова, якщо вони взагалі прийдуть, але звідки вони не побачили б нас: адже, як неважко було здогадатися, вони не підніматимуться аж до нашого сховку, а підуть через сусідню ущелину.
Апачі сиділи мовчки, а Стоун і Паркер тихо розмовляли між собою. Вони не мали й найменшого сумніву, що кайова, а з ними і Сантер, потраплять до наших рук. Я ж був не так упевнений у цьому. У нас залишалося щонайбільше двадцять хвилин до настання сутінків, а кайова все ще не з’явилися. Тож я вирішив, що все відкладеться до ранку — тим більше, що і шпигуна, якого вороги послали в долину, теж не було видно. Під деревами уже смеркало.