— Могили? Тож Віннету, як ми й думали, поховав своїх мерців тут?
— Так, і це було мені на користь, бо через це увага апачів була прикута до інших речей. Я припускав, що всі вони будуть угорі, на галявині, і був дуже обережним. Тому тримався не на відкритій місцевості, а ближче до лісу. Там, де дорога веде праворуч, до ущелини, вони тримали своїх коней. Це було не дуже легко — підкрастися до них так, аби не йти через ущелину, але мені таки вдалося. А коли я досягнув мети, то змушений був ще подвоїти обережність і скористатися всією своєю хитрістю. Мені здавалося, що неможливо підкрастися непоміченим так близько, але всі думки апачів були зайняті похованням, тож я заховався за великим каменем біля галявини і спостерігав за всім звідти.
— Мій білий брат був дуже сміливим.
— Я теж так думаю. Але слухайте далі! Коли поховання завершилося, Віннету послав своїх людей по коней.
— Щоби вони привели їх на гору? Для цього мала бути якась дуже особлива причина!
— Так і було. Вони хотіли, щоби ми побачили їх разом із кіньми нагорі і вилізли туди зі своїми кіньми. Потім аби ми пішли їхнім слідом, що заведе нас у пастку.
— Чому ти так думаєш?
— Я не думаю, а знаю, бо я чув про це.
— Від кого?
— Від Віннету. Коли він відправив своїх людей по коней, то залишився сам на сам із Убивчою Рукою. Вони стояли неподалік від мого сховку, тож я міг почути кожне слово.
— Уфф! Віннету підслухали, а він навіть не зауважив цього! Це стало можливим тільки тому, що всі його думки були про батька й сестру.
— Не тільки. Він думав і про нас! Він послав спостерігача на найвищу гору, і той мав видивлятися нас із найвищого дерева на цій горі.
— І він нас помітив?
— Очевидно, що так. Тепер ти бачиш, як добре я зробив, що поїхав сам наперед. Оскільки я був один, то він мене не зауважив.
— Так. Ти зробив дуже розумно. Розповідай далі!
— Коли апачі привели коней, то далі все відбувалося дуже швидко. Вони пішли геть із галявини і спустилися в долину по той бік гори. За цією долиною і є ущелина, з якої нема виходу. Туди вони й хочуть нас заманити.
— Тоді Віннету мав би подбати про те, щоби перекрити як вхід, так і вихід звідти.
— Так і є.
— Для цього йому доведеться розділити своїх людей. Половина проїде через ущелину і чекатиме на нас у кінці, а друга сховається на початку. Цей план не надто добрий. Він не подумав, що ми про все здогадаємося зі слідів тих, хто залишиться, і не підемо в пастку.
— О, ці хлопці хитріші, ніж ти думаєш! Друга частина не залишилася на початку ущелини, а поїхала до кінця разом із першою.
— Уфф! І як вони тоді збираються нас оточити з обох частин?
— Це питання я також ставив собі. І на нього була тільки одна відповідь, а саме, що частина апачів, яка має перекрити нам вхід до ущелини, повернеться туди іншою дорогою.
— І ти знайшов цю дорогу? — запитав кайова.
— Так, — відповів Сантер. — Спершу я й сам проник до ущелини, хоч це було небезпечно. Але я ж мусив оглянути її. Я не міг пройти крізь неї, бо тоді напоровся б на ворогів, які перекрили вихід. І незабаром я вже повернув назад, але ще не встиг вийти звідти, коли почув за собою поспішні кроки. На щастя, біля дороги лежало чимало великих каменюк, і я встиг швидко сховатися за однією з них. Повз мене пройшов один із апачів, але не зауважив мене.
— Мабуть, це був спостерігач із високої гори?
— Мабуть.
— Це означає, що він нас побачив і побіг розповісти про це Віннету. Як добре, що ти встиг сховатися! І щó ти робив далі?
— Я подумав, — розповідав Сантер. — Якщо вороги хотіли напасти на нас ззаду, то найкраще б їм для цього було зачаїтися в якомусь непомітному місці, повз яке ми змушені будемо пройти. Яке б це могло бути місце? Ідеальною є долина, у якій ми зараз стоїмо, а точніше — задня її частина, де ущелина підіймається догори. Якщо апачі там сховаються за деревами, то вони обов’язково побачать, як ми проходимо повз них, а потім непомітно прокрадуться вслід за нами до входу в ущелину і закриють її. Так я сказав собі і тому пробрався сюди і дійшов аж до місця, в якому сподівався їх побачити.
— І знайшов?
— Не відразу, бо я прийшов туди раніше за них. Але я трохи зачекав, і вони прийшли.
— Хто? Ти добре їх побачив і порахував?
— Це був Убивча Рука з обома білими і ще близько десяти апачів.
— Отже, Віннету наказав цьому загонові перекрити вхід до ущелини, — зробив висновок кайова.
— Так і є, — підтвердив Сантер. — Вони розташувалися на постій. Я вже стільки ризикував сьогодні, і мені щоразу щастило, що наважився і підкрастися до них зовсім близько та підслухати їхню розмову.