Цей шлях в обхід разом із приховуванням слідів забрав у нас чимало часу, але наші зусилля виправдали себе швидше, ніж ми могли на це сподіватися. Ми ще їхали по прерії, коли помітили двох вершників, які вели за собою з десяток навантажених мулів. Вони їхали нам назустріч. Один вершник — перед мулами, а другий — іззаду. Ми не могли роздивитися їхніх облич, але з одягу зрозуміли, що це білі.
Вони також побачили нас і зупинилися. Було б дивно, якби ми кинулися втікати від них. А крім того, існувала можливість довідатися від них дещо корисне, бо вони точно їхали зі селища кайова. Тому я запитав Віннету:
— Під’їдемо ближче?
— Так, — погодився він. — Це блідолиці, мабуть, вони торговці, які щось вимінювали у кайова. Але їм не варто знати, хто ми такі.
— Домовляємося так: я службовець агенції у справах індіанців і мушу поїхати до кайова, але не знаю їхньої мови. Тому я взяв зі собою тебе. А ти індіанець із племені пауні.
— Добре. Нехай мій брат поговорить із обома цими блідолицими.
Ми під’їхали ближче. Ті ж підняли зброю і вичікувально дивилися на нас.
— Заберіть свою зброю, мсьє! — звернувся я до них, коли ми опинилися поруч. — Ми не збираємося кусатися.
— Це вам лише на користь, — відповів один із них. — Бо ми також вміємо кусатися. Ми схопилися за зброю лише тому, що ви здалися нам підозрілими.
— Підозрілими? Чому?
— Якщо зустрічаєш у прерії двох джентльменів, білого і червоношкірого, то ніколи не знаєш, чого від них чекати. А крім того, у вас ще й індіанський одяг. Я б здивувався, якби ви були чесними людьми!
— Дякуємо за відвертість! — засміявся я. — Завжди корисно знати, щó про тебе думають інші. Але можу вас запевнити, що помиляєтеся.
— Можливо, — сказав він. — Ви не схожі на кримінальних злочинців, це правда. Мабуть, ви й представлятися маєте звичай?
— Охоче назвемося. У нас немає причин приховувати щось. Ми їдемо з Вашіта-Рівер.
— Он як. І куди прямуєте?
— До кайова.
— До котрих саме?
— До племені, вождем якого є Танґуа.
— Це недалеко звідси.
— Так, ми знаємо. Село лежить поміж Норт-Форк і Солт-Форк, притоками Ред-Рівер.
— Все правильно! Але якщо ви хочете почути корисну пораду, то найкраще вам буде негайно повернути назад і не показуватися на очі жодному кайова!
— Чому?
— Бо Танґуа присягнув, що вб’є кожного білого, який потрапить йому в руки, а також кожного червоношкірого, який не належить до кайова.
— Тоді це дуже доброзичливий джентльмен! Він сам сказав вам про це?
— Так, сам, і не раз.
— А як же я маю честь бачити вас перед собою у такому доброму здоров’ї та при житті? — поцікавився я.
— Для нас Танґуа зробив виняток, бо ми — давні знайомі і часто буваємо у їхньому пуебло. Як ви вже, мабуть, здогадалися, ми торгуємо, і то чесно, а не так, як роблять деякі білі. Спершу обдурюють червоношкірих своїм товаром, а потім більше не з’являються їм на очі. А нас завжди раді бачити. Але вас кайова точно вб’ють. Можете не сумніватися.
— Дозволю собі засумніватися, бо я також збираюся бути з ними чесним і принести користь.
— Справді? Тоді скажіть нам, хто ви такі і що вам потрібно у кайова?
— Я працюю в агентстві.
— В агентстві? Послухайте мене, це найгірше з усього можливого! Не ображайтеся, але задля вашої ж користі хочу попередити, що агентів червоношкірі особливо не люблять, бо…
Він зупинився, вагаючись, чи продовжувати, а тому договорив замість нього я:
— …бо вони дуже часто обманюють. Це правда.
— Мені приємно почути від вас самого, що агенти — це зловмисники! — засміявся він. — Саме кайова найбільше потерпіли під час останніх операцій. Якщо хочете, щоби вас трохи покатували до смерті, то їдьте, куди збираєтеся! Ваше бажання відразу ж виконають!
Жінка племені квамічан на каное. Британська Колумбія, прибл. 1910 рік. Фото Едварда Киртіса. Бібліотека Конгресу США.
— Без цього я можу обійтися. Запевняю вас, сер, навіть якщо червоношкірі не зустрінуть мене привітно, то згодом, коли довідаються, що сáме мені потрібно, стануть моїми найкращими друзями. Бо я добився, щоб їм компенсували втрати за попередні випадки, їм привезуть усі обіцяні товари, і я хочу повідомити, де сáме їх можна буде отримати.