Мені ж треба було діяти інакше, бо моя ціль була освітлена вогнищами. Це ускладнювало завдання. Я не міг просто плисти: треба було дістатися до острова під водою. А це було складно. Пірнути під воду не становило для мене проблеми, але як визначити, де можна випірнути і набрати повітря, щоби не потрапити на очі вартовому? Ні, спершу я повинен був дістатися до сусіднього острова, на якому, здається, нікого не було. Цей острів лежав на відстані приблизно двадцяти метрів від того, на який я власне збирався потрапити. Тож, мабуть, із першого острова я зможу роздивитися, що робиться на другому.
Тому я пройшов ще трохи вгору по ріці, а потім став уважно роздивлятися верхній острів. Там не було видно й найменшого руху. Залишалося сподіватися, що там таки нікого не було. Тоді я повільно зайшов у воду, пірнув і поплив. А щасливо діставшись до протилежного берега, спершу висунув із води лише голову. Я був біля верхнього краю першого острова і раптом побачив, що моє завдання можна розв’язати значно простіше, ніж я думав раніше.
Острів, до якого я доплив, був віддалений від протилежного берега річки метрів на двадцять. Біля берега, з боку селища, були прив’язані численні каное. За цими човнами я чудово міг заховатися. Тож я миттю все вирішив і знову пірнув, аби проплисти до першого каное, потім до другого, третього і так далі, аж допоки, приблизно біля шостого човна, опинився у такому місці, звідки міг добре бачити середину острова.
Цей острів, на відміну від двох інших, лежав значно ближче до суші, на ньому росли невисокі густі чагарі, а понад ними височіли двоє дерев. Я не побачив тут ані полонених, ані охоронців. І я вже хотів було знову пірнути і поплисти далі, але раптом почув неподалік від мене якийсь шурхіт. Я підняв голову і помітив індіанця, що сходив до берега. Судячи з силуету, це був ще зовсім молодий, стрункий воїн. На щастя, він рухався дуже швидко і прямував до одного з розташованих нижче каное, тож не зауважив мене. Він скочив у човен, відв’язав його і повеслував до середнього острова. Тому я не міг відразу ж поплисти туди, а мусив трохи зачекати.
За якийсь час я почув розмову на протилежному березі і впізнав голос мого любого Сема. Мені конче було довідатися, про що вони говорили, тож я поплив до наступного каное. Їх було тут стільки, що здавалося, кожен мешканець села має своє власне. Коли ж я знову випірнув, схований за одним із каное, то прислýхався до розмови і почув, як юний воїн говорить:
— Танґуа, мій батько, хоче знати це!
— Не збираюся нічого тобі розповідати, — відповів йому Сем.
— Тоді тобі призначать ще жорстокіші муки!
— Не сміши мене! Сема Гоукенса не будуть катувати! Твій батько вже один раз намагався висадити мене на пáлю, там, біля Ріо-Пекос, в апачів. І які були наслідки цього? Можеш сказати мені?
— Цей пес Убивча Рука скалічив мого батька!
— Точно! І так само буде знову. Ви не можете нічого мені зробити.
— Якщо ти говориш це серйозно, то ти збожеволів. Ти в наших руках і не зможеш утекти. Тільки подумай — усе твоє тіло міцно зв’язане ременями, і ти навіть поворухнутися не можеш!
— Так, цими путами я завдячую моєму любому Сантерові, але я чудово почуваюся зв’язаним!
— Я знаю, що тобі боляче, просто ти не зізнаєшся. Окрім того, що ти зв’язаний ременями, тебе ще й прив’язали до дерева, а довкола тебе вдень і вночі чергують четверо воїнів. Як ти збираєшся утекти?
— Це моя справа, любий хлопче. Наразі мені ще тут подобається. Тож зачекай, допоки я не схочу втекти звідси геть, бо тоді ви мене не втримаєте!
— Ми б і самі відпустили тебе, якби ти сказав нам, куди пішов твій білий друг.
— Але я цього не скажу. Самі шукайте! Ви тільки погляньте на них — вони поїхали до Наґґет-Ціль, аби впіймати Убивчу Руку і Віннету. Не смішіть мене! Упіймати мого учня, Вбивчу Руку!
— Але ж тебе, його вчителя, нам таки вдалося схопити!
— Це я просто вирішив порозважатися. Побути у вас кілька днів. Бо ви мені страшенно подобаєтеся, качка б мене копнула. Отже, ви даремно їхали туди, а тепер ще й сподіваєтеся, що Віннету разом зі своїми апачами подасться вслід за вами. Таких дурниць я ще не чув! Ви переконалися, що помилилися, а тепер хочете від мене довідатися, куди може поїхати Вбивча Рука. І скажу тобі чесно, що знаю це.
— То куди?
— Чорт забирай! Незабаром ти сам про це довідаєшся, і мені не треба буде розповідати тобі, бо…
Його перервав голосний вигук. Я, на жаль, не зрозумів слів, але інтонація була такою ж, з якою у нас кричать услід втікачеві — «Тримайте його! Схопіть його!», — а після цього вигукнули ім’я Віннету.