— Навіть якби ми хотіли послухатися вас і піти геть, то ми мусимо залишитися ще на якийсь час, бо до цього нас зобов’язують отримані раніше накази нашого керівництва, — пояснив він. — Я ще сьогодні надішлю гінця до Санта-Фе і зроблю запит. А вже потім зможу дати відповідь.
Це була непогана ідея, бо поки посланець повернеться, то ми вже зможемо завершити свою роботу. Але вождь упевнено заперечив:
— Так довго Інчу Чуна чекати не буде. Мої білі брати змушені сказати негайно, щó вони робитимуть.
А Раттлєр за цей час налив собі ще бренді до склянки і прийшов до нас. Спершу я подумав, що він хоче сказати щось мені, але він, затинаючись, звернувся до індіанців:
— Якщо панове індіанці вип’ють зі мною, то ми виконаємо їхнє прохання і підемо геть. По-іншому — ні. Хлопець має стати першим. Ось вогняна вода. Віннету!
Він простягнув йому склянку. Віннету заперечно махнув рукою і відступив крок назад.
— Що? Ти не хочеш випити зі мною? — обурився Раттлєр. — Це страшна обрáза. Ось тобі бренді в обличчя, ти, клятий червономазий! Тепер злизуй його, якщо не хотів випити!
І ще до того, як хтось із нас устиг його зупинити, Раттлєр виплеснув юному індіанцеві вміст склянки в лице. Відповідно до індіанських звичаїв, це була смертельна обрáза, на яку миттєво відреагували: Віннету вдарив п’яного кулаком в обличчя, і той упав додолу. Потім із великими труднощами підвівся. Я вже приготувався було до бійки, бо думав, що Раттлєр битиметься. Але цього не трапилося. Він тільки загрозливо подивився на юного індіанця і з прокляттями пошкандибав назад до намету.
Віннету витерся, і на його обличчі застигла така ж нерухома маска, як у його батька: за цією маскою годі було відгадати, про щó він насправді думає.
— Інчу Чуна питає ще раз! — сказав вождь. — І це вже востаннє. Чи блідолиці готові сьогодні покинути долину?
— Ми не маємо права, — прозвучало у відповідь.
— Тоді ми підемо звідси. Відтепер між нами вже не панує мир.
Я зробив ще одну спробу порозумітися, але марно. Трійця рушила до своїх коней. Тоді з намету долинув голос Раттлєра:
— Їдьте геть звідси, червонопикі пси! А за удар в обличчя цей хлопець мені ще поплатиться!
Удесятеро швидше, ніж можна було сподіватися, зважаючи на його стан, він вискочив із намету з рушницею і кинувся на Віннету. Юний індіанець на мить опинився без захисту. Куля могла влучити у нього, бо все відбувалося так миттєво, що він навіть не встиг відреагувати. Але тоді Клекі-Петра вигукнув:
— Геть, Віннету! Геть!
Водночас він вихопився поперед Віннету, щоби захистити його. Пролунав постріл. Клекі-Петра схопився за груди і похитнувся, і, кілька секунд постоявши хитаючись, він упав на землю. У цей момент упав додолу і Раттлєр, якого я вдарив кулаком з усієї сили. Аби завадити пострілу, я теж кинувся до нього, але не встиг. Почулися нажахані крики присутніх. Тільки обидва індіанці не видали жодного звуку. Вони стали на коліна біля свого друга, який пожертвував собою заради улюбленця, і уважно обстежили рану. Куля влучила у груди близько серця. Кров лилася потоком. Я теж підбіг до них. Клекі-Петра вже заплющив очі. Його обличчя з неймовірною швидкістю блідішало і видовжувалося.
— Візьми його голову собі на коліна, — попросив я Віннету. — Якщо він розплющить очі і побачить тебе, то йому буде легше помирати.
Віннету мовчки зробив так, як я сказав. На його обличчі не ворухнувся жоден м’яз, але він не відводив погляду від обличчя вмирущого. Тут Клекі-Петра поволі розплющив очі: він побачив обличчя Віннету над собою, і щаслива усмішка розгладила його риси.
— Віннету, мій сину, Віннету, — прошепотів він.
А потім його очі пошукали ще когось. Побачивши мене, він сказав німецькою:
— Залишіться з ним, будьте йому вірні, продовжіть мою роботу!
Він прохально підніс руку. Я взяв її своєю правицею і пообіцяв йому:
— Я зроблю це, так, я це зроблю!
Тут його погляд помутнішав, і він, уже слабшим голосом, проказав:
— Ось так і опадає мій листок, його таки обірвали, не тихо, не легко. Ось вона, остання мить. Остання покута. Так, як я і хотів. Боже, пробач, пробач! Пробач мені, змилуйся! Змилуйся! Я вже йду!
Він склав руки, з рани вихлюпнувся останній згусток крові, його голова відкинулася назад — і він помер!
Тепер я вже знав, щó саме спонукало його висповідатися переді мною — це було Боже провидіння, так він це назвав. Він хотів померти замість Віннету: як же миттєво здійснилося його бажання! Остання покута, яку він хотів здійснити, не забарилася. Бог — це любов, це великодушність, Бог не може злитися на того, хто покаявся.