Чому я взагалі так раптово дав обіцянку вмирущому? Зі співчуття? Мабуть. Але була ще одна причина, навіть якщо я не до кінця усвідомлював її: Віннету справив на мене надзвичайно сильне враження, такого сильного враження не справляла на мене ніколи жодна інша людина. Він був не набагато старшим за мене, але явно переважав мене в усьому! Це я зауважив одразу: серйозний, гордий і ясний погляд його оксамитово-м’яких очей, спокійна впевненість постави і кожного руху, а також тінь глибокого мовчазного болю, яку, як мені здалося, я помітив на його вродливому юному обличчі. Усе це пройняло мене до глибини душі. Якою вартою поваги була їхня з батьком поведінка! Будь-хто на їхньому місці, білий чи червоношкірий, відразу ж кинувся б убити Раттлєра. Але ці двоє навіть не подивилися в його бік, не зрадили жодним порухом своїх почуттів. Хто ми такі проти них!
Я сидів біля вогнища і думав про це все, поки інші ласували м’ясом. Тут Сем Гоукенс поторсав мене за плече:
— Що з вами, сер? Ви що, не голодний?
— Я не буду їсти.
— Справді? Ви вважаєте за краще повправлятися у головоломках? Я маю на увазі лише те, що не варто захоплюватися цим. Мене також страшенно дратує те, що трапилося, але справжній вестмен мусить звикнути до таких речей. Недаремно тутешні місця називають «кривавими і темними землями». Повірте мені, що земля тут справді на кожному кроці просякла кров’ю, а той, хто не витримує цього запаху через надто чутливий нюх, нехай краще залишається вдома і п’є чай із цукром. Не приймайте цю історію надто близько до серця і давайте сюди ваш шматок ведмежої лапи. Я засмажу її для Вас!
— Дякую, Семе! Я справді не буду їсти. Ви щось вирішили щодо Раттлєра?
— Ми говорили про це.
— І як його покарають?
— Покарають? Ви вважаєте, що його слід покарати?
— Звичайно ж, так.
— Справді? І як саме, на вашу думку? Відправити його до Сан-Франциско, Нью-Йорка чи Вашингтона й оскаржити як убивцю?
— Ні. Громада, яка повинна його засудити, — це ми. Він порушив закон Дикого Заходу.
— Ви тільки гляньте, скільки такий собі ґрінгорн знає про закони Дикого Заходу. Ви часом не для того приїхали зі старої доброї Німеччини, щоби зіграти тут роль верховного судді? Чи, можливо, цей Клекі-Петра був вашим родичем або другом?
— Ні.
— Ось із цього треба починати! Дикий Захід справді має свої непорушні та особливі закони. Вони вимагають: око за око, зуб за зуб, кров за кров, як написано в Біблії. Якщо трапилося убивство, то той, хто має на це право, може відразу ж покарати вбивцю на смерть, або ж утворюється суд, який ухвалює вирок і виконує його. Так тут позбуваються зловмисників і шкідників, які заважають жити чесним мисливцям.
— Тож створімо такий суд!
— Для цього потрібен позивач.
— Це я!
— За яким правом?
— За правом людини, яка не може допустити, щоби такі злочини залишалися без покарання.
— Ого! Ви знову говорите як ґрінгорн. Ви можете виступати позивачем у двох випадках. По-перше, якщо вбитий був вашим родичем або другом чи близькою людиною. Але ви вже зізналися, що так не було. По-друге, ви могли б оскаржити вбивцю, якби самі були жертвою. Ви жертва?
— Семе, справа ця зовсім не така, з якою можна собі жартувати!
— Знаю, знаю! Просто хотів додати цей пункт для повноти картини. Отже, ви не маєте жодного права бути позивачем, так само, як і ми всі. А там, де немає позивача, немає і судді. У цьому випадку немає змоги провести суд.
— То що, Раттлєр залишиться без покарання?
— У жодному разі. Не поспішайте так! Даю вам слово, що покарання наздожене його так само швидко, як миттєво влучає в ціль куля з моєї Лідді. Апачі подбають про це.