Група залізничних інженерів із Дедвуда. Південна Дакота, 1888 рік. Колекція Джона Ґребла з Бібліотеки Конгресу США.
Сем Гоукенс заплющив одне око і зробив здивовану міну.
— Боже мій, а ви таки мудрий і передбачливий! Це правда, що нині курчата вдесятеро розумніші за курку! Але якщо бути цілком щирим, то те, що ви сказали, справді розумно. Ваша правда. Ми повинні зважити на всі ці можливості. Тому треба довідатися, куди саме поїхали обидва апачі. Тож одразу після сходу сонця я поїду слідом за ними.
— Я з вами, — сказав Паркер.
— І я, — додав Дік Стоун.
Сем Гоукенс подумав мить, а потім рішуче відказав:
— Ви обоє залишитеся тут! Ви потрібні тут. Зрозуміло?
Він подивився в бік друзів Раттлєра, і цей погляд був доволі промовистим. Якби з нами залишилися тільки ці ненадійні люди, то після прокидання їхнього вожака можна було б сподіватися неприємних сцен. Тому Стоунові й Паркерові було краще нікуди не їхати.
— Але ж не можеш ти поїхати сам! — заперечив йому Паркер.
— Я міг би, якби захотів, але не хочу. Тому знайду собі супровід.
— Кого?
— Ось цього ґрінгорна.
І він показав на мене.
— Ні, йому не можна нікуди їхати, — заперечив головний інженер.
— Чому ні, містере Бенкрофте?
— Бо він мені потрібен. Якщо ми збираємося закінчити роботу за п’ять днів, то нам слід напружити всі свої сили. І всі землеміри мають бути на місці.
— Так, напружити всі свої сили. Досі ви цього не робили. Зазвичай за всіх вас працював він один. А тепер можуть всі напружитися за нього.
— Містере Гоукенсе, ви збираєтеся віддавати мені накази? Я забороняю вам це!
— Що ви, містере Бенкрофте? Які накази? Лише невеличке зауваження.
— Але прозвучало воно як наказ!
— Можливо. Нічого не маю проти. Що стосується вашої роботи, то, коли завтра замість п’ятьох до неї візьмуться четверо, жодного спізнення не буде. У мене є дуже особлива причина взяти зі собою саме цього ґрінгорна, якого ще називають Вбивчою Рукою. Йому корисно буде побачити, як стежать за індіанцями. І не зашкодить довідатися, як потрібно читати сліди.
— Але мене це не цікавить.
— Я знаю. Але є іще одна причина. Шлях, яким я збираюся пройти, небезпечний. Тому як для мене, так і для вас усіх буде краще, якщо я поїду не сам, а в супроводі сильного супутника, який до того ж влучно стріляє зі свого карабіна.
— Я не дуже бачу переваги для нас.
— Ні? Це мене дивує. Адже ви зазвичай виявляєте неабияку кмітливість і далекоглядність, — іронічно відповів Сем. — Ну а якщо, припустимо, я напорюся на ворогів, що прямують сюди, і вони мене вб’ють? Тоді ніхто не зможе повідомити вас про небезпеку, на вас нападуть і перестріляють, а якщо біля мене буде цей ґрінгорн, здатний своїми тендітними руками скрутити в баранячий ріг і кинути об землю найсильнішого чоловіка, то дуже ймовірно, що ми повернемося цілими і неушкодженими. Тепер ви зі мною згодні?
— Гм. Так.
— А тепер найважливіше: йому обов’язково треба завтра поїхати звідси, щоби не трапилося бійки, яка може погано закінчитися. Ви ж знаєте, як Раттлєр до нього ставиться. Коли цей шанувальник бренді отямиться, то одразу ж кинеться на того, хто побив його. Нам слід тримати цих двох подалі один від одного принаймні завтра, у перший день після вбивства. Тому один, не потрібний мені, залишиться тут, із вами, а другого я візьму зі собою. Ви й далі не згодні зі мною?
— Ні, нехай їде з вами.
— Гаразд, тож ми домовилися. — Сем повернувся до мене і сказав: — Ви чули, які труднощі у вас попереду. Цілком можливо, що в нас завтра не буде часу на їжу і на відпочинок. Тому я ще раз питаю, чи не хотіли б ви з’їсти хоч шматочок ведмежатини?
— Добре, за таких обставин я принаймні спробую.
— Пробуйте, пробуйте! Я знаю ці спроби, качка б мене копнула! Досить відкусити лишень шматочок — і вже неможливо зупинитися, аж поки не з’їси все. Давайте сюди ваше м’ясо. Я посмажу його для вас! Такий ґрінгорн, як ви, точно не вміє цього. Тож дивіться уважно, щоби навчитися! Якщо мені доведеться смажити такий смаколик для вас удруге, то вам нічого не перепаде, бо я все з’їм сам.
Добрий Сем мав рацію. Досить було мені скуштувати шматочок його майстерно приготованої страви, як мій апетит відновився. Я забув про все, що гнітило мене, і їв, аж поки не з’їв усе.
— Бачите? — засміявся він. — Набагато приємніше їсти ведмедя, аніж полювати на нього. Тепер ви це знаєте. А зараз ми виріжемо собі ще кілька шматків шинки й посмажимо їх ще сьогодні. Їх ми завтра візьмемо зі собою, бо під час таких вистежувань треба бути готовим до того, що не буде змоги вполювати здобич або розпалити вогонь, аби посмажити її. А ви зараз чемно ляжете на бочок і добряче виспитеся, бо завтра вирушимо на світанку і сили нам знадобляться!