— Честь, що про вас прочитає стільки людей. Так можна прославитися.
Після цього він підняв праву руку з великим шматком м’яса, простягнув її до мене і сказав:
— Сер, зараз же припиніть, бо дістанете по голові цим шматком ведмежатини вагою у шість фунтів! Там цій шинці і місце, бо ви такий самий дурний або й ще дурніший за будь-якого ґрізлі. Прославитися писанням книг! Хіба хтось колись чув жалюгіднішу заяву! Що ви можете знати про славу! Я скажу вам, як можна прославитися. Он, погляньте, лежить ведмежа шкура. Відріжте вуха і причепіть собі на капелюх. Візьміть ведмежі пазурі та ікла і зробіть собі з них намисто, повішайте собі на шию! Так робить кожен вестмен і кожен індіанець, якому випало велике щастя вбити ґрізлі. І тоді, куди б ви не прийшли, всі відразу скажуть: «Тільки подивіться он на того чоловіка, він відважився піти проти ґрізлі». І це переказуватимуть з уст в уста. Кожен поступатиметься вам місцем, поважатиме вас, і ваше ім’я гримітиме всюди. Так можна прославитися. Зрозуміло? А ви хочете чіпляти собі на капелюх свої книги і робити з них намисто довкола шиї? І що скажуть на це люди? Що ви божевільний, геть божевільний! Ось яку славу ви матимете зі своїх книжок!
— Але ж, Семе, чому вас так це дратує? Хіба вам не байдуже, що я робитиму?
— Байдуже? Мені? Чорт забирай, ну що ви за людина! Я його люблю, як рідного сина, качка б мене копнула, порошинки з нього здмухую, а він каже, що мені байдуже, чим він займатиметься! Ви просто молодець! Цей хлопець має силу, як у буйвола, м’язи — як у мустанга, жили — як в оленя, очі — як у яструба, слух — як у миші, а до цього ще й п’ять чи шість фунтів мізків у голові, якщо судити з розмірів черепа. Він стріляє, як старий досвідчений вестмен, їздить верхи, як дух савани, і йде на бізона та ґрізлі, яких бачить уперше у житті, як на морських свинок. І такий хлопець, який народжений, щоби стати вестменом, і вже зараз дає собі раду краще за багатьох мисливців, які двадцять років живуть у савані, такий хлопець збирається повертатися додому, щоби писати книги! Хіба це не причина, щоби збожеволіти? І хіба не дивно, що чесний вестмен, який хоче йому добра, від цього розлютиться?
Після цих слів він глянув на мене запитально, навіть із викликом. Він явно чекав на відповідь, але я нічого не сказав: я впіймав його. Я спокійно зняв сідло зі свого коня, поклав собі під голову замість подушки, витягнув ноги і заплющив очі.
— І що це знову за поведінка? — запитав він, тримаючи шматок м’яса в руці. — Хіба я не вартий того, щоби принаймні відповісти мені?
— Вартий, звичайно, — промовив я. — Добраніч, Семе. Приємних снів!
— Ви збираєтеся спати?
— Так. Ви ж самі мені порадили.
— Це було раніше. Але зараз ми ще не закінчили розмову, сер. Я ще маю дещо вам сказати.
— Але я вже не маю що вам сказати, бо довідався все, що хотів знати.
— Хотіли знати? Що саме?
— Що я народжений, аби стати вестменом, і вже зараз даю собі раду краще за багатьох мисливців, які двадцять років живуть у савані.
Тут він знову опустив руку зі шматком м’яса, кілька разів кашлянув і вражено промовив:
— Он як! Цей хлопчина! Цей ґрінгорн! Мене… гм, гм, гм!
— Добраніч, Семе Гоукенсе. Приємних снів! — повторив я й повернувся на бік.
І тут він уже закричав на мене:
— Так, засинайте, шибенику! Усім краще, коли ви спите, ніж коли не спите. Бо поки у вас розплющені очі, жоден чесний чоловік не може мати певності, що ви не обведете його довкола пальця. Нашій дружбі кінець! Ви все зіпсували! Я розгадав ваші наміри, ви — шпигун, від якого слід триматися подалі!
Він вимовив це найсуворішим тоном, яким тільки міг. Після цих слів, та ще й сказаних так, я мав би вважати, що нашій дружбі справді кінець. Але вже через півхвилини я почув його м’який і дружній голос:
— Добраніч, сер. Спіть швидко, щоби ви були повний сил, коли я вас розбуджу!
Він усе ж таки був чудовим і вірним чоловіком, цей старий Сем Гоукенс!
Йти по сліду
Я й справді міцно заснув і прокинувся аж від того, що Сем будив мене на світанку. Паркер і Стоун також були вже на ногах. Усі інші, включно з Раттлєром, ще міцно спали. Ми з’їли по шматку м’яса, запили його водою, подбали про наших тварин і поїхали геть після того, як Сем залишив обом своїм товаришам вказівки, як діяти в таборі, поки його не буде. Ми вирушили у цю трохи небезпечну подорож ще до сходу сонця. Моя перша розвідка! Мені було цікаво, чим усе закінчиться. Скільки схожих поїздок буде в мене ще попереду!
Насамперед ми рушили у напрямку, у якому від’їхали обидва апачі: донизу в долину і далі, вздовж лісу. Сліди ще можна було побачити у траві. Навіть я, ґрінгорн, помітив їх. Сліди вели на північ, тоді як ми мали б шукати апачів на півдні. Коли ми повернули за вигин річки, стало видно, що в одному місці, на підвищенні, ліс не такий густий — мабуть, унаслідок комашиного шкідництва. Саме туди вели сліди. Ми проїхали далі цим поріділим лісом і потрапили до прерії, яка рівномірно, ніби дах будинку, підіймалася на південь. Тут сліди теж нескладно було знайти. Ми зауважили, що апачі повели нас колом. Опинившись на верхівці цього «даху», ми побачили перед собою широку рівнину, порослу травою, яка вела на південь і здавалася нескінченною. Хоча від моменту, коли тут мали б проїхати апачі, минула вже майже доба, слід був прямим і чітким — ніби проведена через рівнину лінія. Сем, який досі не вимовив жодного слова, похитав головою і пробурмотів: