— Дуже не подобається мені цей слід!
— А мені, навпаки, дуже подобається!
— Бо ви — ґрінгорн, хоча вчора ввечері ви й намагалися це заперечувати, сер. Кожен юнак хотів би, щоб я його похвалив і порівняв зі справжнім мисливцем із прерії! Таке неможливо! Достатньо почути те, що ви сказали зараз, аби збагнути, хто ви насправді. Вам подобається цей слід? Я вірю. Бо він настільки чіткий, що й сліпий його зауважить. Але мені, досвідченому мисливцеві савани, це здається підозрілим.
— Мені ж ні.
— Замовкніть, будь ласка, шановний! Я не для того взяв вас зі собою, щоб ви повчали мене зі своєю юнацькою зарозумілістю. Якщо двоє індіанців залишають свій слід настільки на видноті, то це завжди підозріло, а особливо за таких обставин — коли вони поїхали від нас ворогами. Дуже ймовірно, що вони хочуть затягнути нас у пастку, бо ж добре знають, що поїдемо услід за ними.
— І що це може бути за пастка?
— Цього я ще не знаю.
— А де вона мала би бути розташована?
— Там, на півдні, адже вони полегшили нам шлях туди. Якби в них не було на це особливої причини, вони доклали б зусиль, аби заплутати сліди.
— Гм! — пробурмотів я.
— Що? — запитав Сем.
— Нічого.
— Дивно! А прозвучало так, ніби ви збиралися щось сказати.
— Я краще стримаюся.
— Чому?
— У мене є всі причини замовкнути, бо ви знову скажете, що хочу повчати вас зі своєю юнацькою зарозумілістю. А для цього я, мушу відверто зізнатися, не маю ні бажання, ні можливостей.
— Не говоріть дурниць! Друзі не повинні розмовляти так одне з одним. Ви ж хочете чогось навчитися. Але як можна навчитися чогось, якщо постійно мовчиш? То що ж ви хотіли щойно сказати?
— Я не згоден з вами й не вірю у пастку.
— Так? А чому?
— Обидва апачі їдуть до своїх. Вони хочуть якомога швидше повернутися знову до нас, а до того ж везуть у таку спеку ще й труп. Це дві достатньо вагомі причини, щоб їхати якомога швидше, бо труп може розкластися дорогою, а вони — повернутися до нас надто пізно, щоби застати табір на місці. Тож вони точно не гаяли часу на те, щоби заплутати сліди. На мою думку, це єдина причина того, що ми так чітко бачимо цей слід.
— Гм, — буркнув і собі Сем.
— І навіть якщо я не маю рації, — продовжував я, — ми все одно можемо спокійно їхати цим слідом. Поки ми на рівнині, нам нíчого боятися, бо тут ми здалеку побачимо будь-якого ворога і встигнемо втекти.
— Гм, — буркнув знову Сем і подивився на мене збоку. — Ви кажете про труп. Ви переконані, що в таку спеку вони везтимуть його зі собою?
— Так.
— І не поховають дорогою?
— Ні. Вони дуже шанували того чоловіка. Тож їхні звичаї вимагають, аби його поховали з усією індіанською пишнотою. А вершиною церемонії стала б можливість поховати разом із убитим і його вбивцю. Вони неодмінно збережуть тіло й поквапляться якомога швидше допастися до Раттлєра й нас усіх. Наскільки я знаю їх, цього варто очікувати.
— Наскільки ви знаєте? Тобто ви народилися серед апачів?
— Дурниці! Я такого не казав.
— Тоді звідки ви їх знаєте?
— З книг, про які ви нічого не хочете чути.
— Добре, — кивнув він. — Їдьмо далі!
Він не сказав, чи згоден із моєю думкою, але щоразу, коли його погляд зупинявся на мені, то його борідка ледь помітно смикалася. Я знав цю його особливість: вона означала, що йому нелегко перетравити якусь інформацію.
Ми галопом помчали через рівнину. Це була савана з невисокою травою, таких чимало поміж Кенейдіан-Рівер і Ред-Рівер. Слід складався з трьох смуг: ніби накреслений виделкою з трьома зубцями. Це означало, що коні, як і на початку, тут ішли поряд. Мабуть, було дуже непросто втримати тіло протягом такої тривалої поїздки верхи. Але наразі ми ще не побачили жодного знаку, який свідчив би, що апачі полегшили собі це завдання. Але я подумав собі, що навряд чи вони витримали б так довго.