— Чому індіанці взагалі здебільшого їздять один за одним? Чи не задля зручності або ж приємного товариства?
— Ні, а для того, щоби той, хто побачить їхні сліди, не міг порахувати, скільки їх було.
— Ось бачите! Я думаю, що та сама причина криється й тут.
— Якби ж знаття!
— Так і є. Чому ці двоє їхали один за одним, мов гуси, хоч на дорозі було достатньо місця для обох?
— Просто так або ж, мабуть, що ймовірніше, через мертвого. Один їде спереду й вибирає дорогу. Потім їде кінь із трупом, а далі їде другий, який пильнує, аби труп не зсунувся з саней.
— Можливо. Але мені здається, що вони поспішають повернутися до нас. Супровід трупа триває занадто довго. Тож один із них, мабуть, поквапиться вперед, аби швидше повідомити решту апачів.
— Це ви собі вигадали. Кажу вам, вони ніколи не розділяться.
У мене не було підстав сперечатися з Семом. Можливо, я помилявся. І я навіть схилявся до думки, що таки помиляюся, а досвідчений провідник знає краще, ніж я, ґрінгорн. Тому промовчав, але далі уважно роздивлявся слід.
Незабаром ми доїхали до плаского, але широкого і вже геть пересохлого русла річки. Так виглядають чимало гірських потоків, у яких вода буває лише навесні, а решту часу вони стоять сухими. Піщане дно поміж обома низькими берегами було вкрите шліфованою у воді галькою. Слід вів навпростець через річку.
Поки ми повільно перебиралися на другий берег, я уважно роздивлявся каміння і пісок під ногами. Якщо моє останнє припущення було слушним, то тут було найкраще місце, на якому один із апачів відділився би від другого. Якщо йому вдалося пройти шматок шляху так, аби його кінь ступав лише на каміння, то підкови не залишили відбитків, і він зник безслідно. А якщо хтось простежуватиме слід другого вершника і саней, то й далі вважатиме, що тут проїхало троє коней.
Я їхав за Семом Гоукенсом. І ось коли я вже майже був на протилежному березі, то побачив біля одного з каменів круглу заглибину, боки якої запали. Вона була завширшки з кавове горнятко. Тоді в мене ще не було такого натренованого погляду і досвіду, як згодом, через кілька років. Але те, у чому я згодом упевнився і вдосконалився, тоді я щонайменше відчував. А саме — що це слід кінського копита, яке зіслизнуло з каменя у пісок. Коли ми перейшли на другий бік і Сем хотів було йти далі за слідом, я зупинив його:
— Ходіть-но сюди, Семе!
— Навіщо? — запитав він.
— Я хочу показати вам дещо.
— Що?
— Зараз побачите. Ходімо!
Я поїхав уздовж пересохлого русла ріки униз. Земля там була поросла травою. Ми не проїхали і двохсот кінських кроків, як із річки відокремився слід вершника, який лягав чітко на південь.
— Що це таке, Семе? — запитав я, страшенно гордий, що виявилося по-моєму.
Його очі, здавалося, запали ще глибше, а хитре обличчя видовжилося.
— Кінські сліди! — здивовано вигукнув він.
— Звідки вони тут взялися?
Він подивився назад на гирло ріки, але не помітив там жодного сліду, а тому сказав:
— В усякому разі звідси, з річки.
— Це правда. А хто цей вершник?
— Я маю це знати?
— Тоді я вам скажу — це один із двох апачів!
Тут його обличчя видовжилося ще більше, хоча здавалося, що далі вже нікуди.
— Із цих двох? Неможливо!
— Можливо. Як я й припускав, вони таки розділилися. Ходімо назад до нашого сліду. Якщо ми роздивимося уважніше, то помітимо, що тепер це слід лише від двох коней.
— Це було би неймовірно. Я хочу це побачити. Мені страшенно цікаво.
Тож ми поїхали назад і тепер були уважнішими, ніж доти. Ми й справді побачили, що від того місця далі пішли тільки двоє коней. Сем покашляв і недовірливо оглянув мене з ніг до голови.
— Як ви здогадалися, що на тому березі ріки з’явиться слід?
— Я побачив один слід копита у піску, а про все інше здогадався.
— Дивно! Покажіть-но мені цей слід!
Я відвів його до сліду. Тут він подивився на мене ще з більшою недовірою, ніж раніше, і запитав:
— Сер, чи ви не хотіли б сказати мені правду?
— Звичайно ж. Невже ви думаєте, що я хоча б колись брехав вам?
— Гм. Здається, ви правдивий і чесний хлопець, але зараз я вам не довіряю. Ви справді ніколи раніше не бували у прерії?
— Ні.
— І на Дикому Заході також ні?
— Ні.
— І у Сполучених Штатах?
— Ні.
— Можливо, існує ще якась країна, де є прерії і савани, схожі до цих, наших, і ви були в тій країні?
— Ні, і такого не було!