Іншими словами це означало: «Нам знадобиться хтось із твоєю силою. Тож приходь до нас! Якщо ти воюватимеш і грабуватимеш разом із нами, тобі буде тут добре». Але я відповів шанобливо і поважно, згодом я навчився розмовляти так завжди:
— Я поважаю червоношкірих чоловіків, бо вони такі ж сини Великого Духа, як і білі. Ми хочемо стати братами і допомагати одне одному перемагати всіх ворогів, які не виявлятимуть до нас належної поваги!
Від моїх слів на вимащеному жиром блискучому обличчі вождя з’явилася доброзичлива посмішка, і він промовив:
— Убивча Рука добре сказав. Ми викуримо з ним люльку миру.
І ми разом з ними сіли біля води. Вождь витягнув люльку, від солодкавого аромату тютюну з якої мене знудило ще здалеку, і напхав її сумішшю, що складалася, здається, із дрібно нарізаних буряків, жолудів, листя льону, капусти та ще чогось, запалив її, встав на ноги, затягнувся один раз, випустив дим у небо й на землю, а потім сказав:
— Там, нагорі, живе Великий Дух Маніту, а тут, на землі, ростуть рослини і бігають тварини, призначені для воїнів кайова.
Опісля він затягнувся ще декілька разів, випустив дим на північ, південь, схід і захід зі словами:
— Там живуть білі і червоношкірі люди, які незаконно присвоїли собі цих тварин і рослини. Але ми знайдемо їх і заберемо все своє. Бао все сказав. Хуґ!
Яка промова! Вона була зовсім не схожою на ті, які я досі читав або чув. Цей кайова відверто сказав, що вважає власністю свого племені тварин і рослини, тож грабунок стає не лише його правом, але й обов’язком. І мені доведеться стати другом цих людей! Але що робити — назвався грибом, лізь у борщ.
Лис передав далі люльку миру, яка була зовсім не мирною. Сем швиденько зробив свої шість затяжок і сказав:
— Великий Дух Маніту не зважає на колір шкіри, бо люди можуть намаститися фарбою, щоб обдурити його, — він дивиться лише у серце. Серця воїнів знаменитого племені кайова — це мужні й вірні серця, їх нічим не злякати. Моє серце тягнеться до них, як мул до дерева, біля якого прив’язаний. І так воно й залишиться назавжди, качка б мене копнула. Сем усе сказав. Хуґ!
Таким був Сем Гоукенс, хитрий і дотепний чоловік, який умів обернути собі на користь будь-що. Його промову зустріли загальним схваленням і вигуками: «Уфф, уфф, уфф!». Але після цього він зробив справжню підлість — передав смердючу люльку мені. І я мусив взяти її до рота, з усіх сил намагаючись зберегти «по-чоловічому серйозний» вираз обличчя і не втратити своєї «благородної» честі. Я дуже люблю курити, і ще жодна сигара не здавалася мені занадто міцною. Тож я сподівався, що й ця індіанська люлька миру не зіб’є мене з ніг. Я підвівся, лівою рукою зробив жест, який закликав присутніх до уваги, і зробив першу затяжку. Мої припущення щодо складників виявилися правильними: у трубці горіли дрібно нарізані буряки, жолуді, листя льону і капуста. Але я не зауважив ще одного, п’ятого складника. Тепер мій ніс і язик відчували аромат тлілого валянка. Я також видихнув дим у небо і в землю, а потім сказав:
— З неба падають сонячні промені і дощ. Звідти приходять усі корисні вміння, усяке благословення. Земля приймає тепло та вологу і дає натомість бізона і мустанга, ведмедя й оленя, гарбуза, кукурудзу, а також благородну рослину, з якої кмітливі червоношкірі чоловіки виготовляють кіннікіннік, а він дарує запах любові і братерства.
Я десь читав, що індіанці називають свою тютюнову суміш кіннікіннік, і тепер доречно використав ці свої знання. Потім я знову затягнувся і випустив дим на всі сторони. Запах був ще гіршим, ніж під час першої затяжки. Мені здалося, що туди входять ще щонайменше два складники: каніфоль і обрізані нігті. Після цього правильного здогаду я продовжив:
— На заході до неба стримлять Скелясті гори, а на сході лежать неозорі рівнини. На півночі блищать озера, а на півдні нуртують хвилі великих морів. Якби вся земля, яка лежить поміж цими чотирма кордонами, належала мені, я би подарував її воїнам племені кайова, бо вони мої брати. І нехай цього року вони вполюють по десять бізонів і по п’ятдесят ведмедів ґрізлі на кожного у своєму племені. Нехай кукурудза їхня росте завбільшки з гарбузи, а гарбузи будуть у двадцять разів більшими, ніж зазвичай. Я все сказав. Хуґ!
Мені неважко було побажати їм цього всього, але вони тішилися так щиро, ніби вже все справді це отримали. Та моя промова була найкращою з усіх, які я виголошував у своєму житті, і її зустріли з таким гарячим ентузіазмом, який рідко можна спостерегти у схильних до зваженості індіанців. Так багато їм ще ніхто ніколи не бажав і не збирався подарувати, а тим більше — ніхто з білих. Тож захоплені вигуки «Уф! Уф!» звучали без кінця. Лис знову потиснув мені руку, запевнив, що буде моїм другом до кінця своїх днів, і так широко розкривав рота, вигукуючи своє «Уф! Уф!», що мені навіть вдалося позбутися люльки миру, бо я запхнув її йому до рота. І він відразу ж замовк, аби насолодитися коштовним димом.