Це було моє перше «священнодійство» серед індіанців, бо вони вважають куріння люльки миру справжнім святом, яке означає дуже серйозні наміри і тягне за собою поважні наслідки. У майбутньому мені ще доволі часто доведеться курити люльку миру і щоразу я буду свідомим того, наскільки почесним є цей ритуал. Але цього разу я від самого початку церемонії почував лише огиду, а коли Сем сказав про «серце, що тягнеться, як мул до дерева, біля якого прив’язаний», мені було просто смішно. Моя рука смерділа люлькою, а в душі я тішився, що тепер ця люлька опинилася у роті вождя, а не в моєму. Щоби позбутися неприємного смаку в роті, я витягнув сигару і розкурив її. Червоношкірі витріщили на мене жадібні очі. А Лис так широко роззявив рота, що з нього аж вилетіла люлька миру. Навички вишколеного солдата не дали їй упасти на землю, він зловив люльку на льоту і знову запхав до рота. Але було видно, що в той момент одна-єдина сигара була би йому більше до вподоби, ніж тисячі люльок миру.
Мені було неважко отримувати сигари, бо до нашого табору регулярно приїздив пóвіз, запряжений мулами, який поповнював наші запаси. Сигари були дешевими, і я дозволяв собі цю втіху, тоді як інші напивалися бренді. Того ранку я взяв зі собою трохи про запас, бо була ймовірність, що повернемося ми лише завтра вранці. Тож я міг задовольнити бажання червоношкірих і дав кожному по сигарі. Лис відразу відклав убік люльку і запалив свою сигару, але його люди вчинили інакше: вони запхали в рот не кінчик сигари, а її всю, щоби пожувати. Смаки людей дуже різняться між собою. І хоч кажуть, що в кожного свій смак, я по-думки пообіцяв собі ніколи більше не дарувати індіанцям того, що призначено для куріння, а не для жування.
І ось усі формальності були залагоджені, а червоношкірі перебували в чудовому настрої. Тож Сем поставив їм запитання:
— Мої брати кажуть, що ви розкопали сокиру війни з апачами з племені мескалеро. Я нічого про це не чув. Відколи сокира більше не в землі?
— У блідолицих цей відрізок часу називається два тижні. Мій брат Сем, мабуть, перебував десь на віддалених територіях, коли нічого про це не чув.
— Це правда. Але досі племена жили між собою у мирі. З якої причини ви витягли зброю?
— Собаки апачі вбили чотирьох наших воїнів.
— Де?
— На берегах річки Пекос.
— Але ж там стоять не ваші намети.
— Не наші, а мескалеро.
— І щó шукали там ваші воїни?
Кайова ні секунди не думав, перш ніж відповісти правду:
— Група наших воїнів вирушила туди, щоб уночі вкрасти коней у мескалеро. Але ці смердючі пси добре охороняли їх. Вони боронилися і вбили чотирьох наших воїнів. Тому між нами тепер війна.
Отже, кайова збиралися вкрасти коней, але їх упіймали на гарячому і прогнали. Те, що при цьому дехто з них поплатився життям, трапилося з їхньої власної провини. Але все одно тепер апачі мають розплачуватися за те, що цілком законно захищали свою власність. Я би з задоволенням чесно сказав це в очі кайова. І вже навіть відкрив було рота, але Сем зробив застережливий жест і розпитував далі:
— Апачі знають про те, що ваші воїни тепер проти них?
— Мій брат думає, що ми їх про це попередили? Ми таємно нападаємо на них, вбиваємо стільки, скільки вдається, і забираємо все, що можна.
Це було жахливо. Тепер я вже просто не міг більше стриматися, щоби не запитати:
— Навіщо моїм сміливим братам коні апачів? Кажуть, що заможне плем’я кайова має достатньо власних коней.
Лис засміявся мені в очі.
— Мій юний брат Убивча Рука зовсім недавно переплив через велику воду і тому ще не знає, як думають і чинять люди по цей бік великої води. Так, у нас є багато коней. Але до нас прийшли білі люди, які хотіли купити коней, а в нас не було стільки на продаж. Тоді вони розповіли нам про коней апачів і сказали, що дадуть за коня апачів стільки ж товарів і бренді, скілька за коня кайова. Після цього наші воїни вирушили по коней апачів.
Отже, знову те саме! Хто був винен у смерті тих, хто вже загинув, і тих, кому ще тільки доведеться загинути? Білі покупці коней, які розплачуються бренді і посилають кайова красти коней! Я б точно зняв тягар зі свого серця і сказав усю правду, але Сем поглядом недвозначно дав мені зрозуміти, що слід мовчати, а тоді запитав: