Тепер ми вже чекали на Сема. Він прийшов і сказав:
— Вони наближаються, і знову з обох боків, наскільки мені вдалося почути. Не докладайте більше хмизу. Ми маємо залишити тільки жар, без полум’я, щоби червоношкірі могли якомога швидше знову розпалити вогнище.
Ми поскладали решту дров довкола вогню так, аби полум’я не кидало тіні і не могло завчасу видати наше зникнення. Тоді кожному з нас довелося проявити свої акторські здібності: не видати себе жодним жестом, знаючи, що зовсім неподалік чатують п’ятдесят апачів. Від наступного моменту залежало дуже багато. Ми планували, що вони чекатимуть, аж ми позасинаємо. Але щó, коли вони нападуть швидше? Тоді до нас, звичайно ж, наспіли б дві сотні захисників кайова, але спалахнула б сутичка, пролилася б кров, і все це могло б коштувати комусь із нас життя. Та все вже було вирішено, і все відбувалося згідно з планом: я був такий спокійний, ніби йшлося всього-на-всього про партію в шахи або доміно. Мені було страшенно цікаво спостерігати за іншими. Раттлєр розлігся на землі. Він уткнувся обличчям у землю і вдавав, що спить. Смертельний страх охопив його. Його ж знамениті «вестмени» сиділи нерухомо, були бліді та перелякані. Вони спромагалися вимовляти тільки окремі слова, хоч мали б задля переконливості брати участь у нашій розмові. Дік Стоун і Вілл Паркер сиділи так спокійно, ніби апачів узагалі не існувало. Сем Гоукенс жартував з інших, а я намагався якомога голосніше реготати з його жартів.
Коли так минуло півгодини, ми переконалися, що напад відбудеться вже після того, як ми поснемо, бо інакше на нас давно б напали. Вогонь уже майже догорів, і я не вважав за доцільне зволікати далі з рішенням. Тому кілька разів позіхнув і потягнувся.
— Я втомився і хочу спати. А ви, Семе Гоукенсе?
— Не маю нічого проти. Я би теж поспав, — відповів він. — Вогонь догорає. Добраніч!
— Добраніч! — сказали хором Стоун і Паркер.
Після цього ми якомога непомітніше відсунулися подалі від вогню і лягли на землю.
Полум’я ставало все меншим, аж поки не згасло цілком. Світилися лише окремі жарини у попелі. Але їхнє світло не пробивалося до нас, бо ми поскладали довкола вогню хмиз. Ми лежали у суцільній темряві. Тепер слід було тихенько перебратися у захищене місце. Я взяв свою зброю і повільно посунувся вперед. Сем повз поряд, а інші — за нами. Коли хтось із них випадково видавав якийсь звук, я намагався приглушити його, сіпаючи за вуздечку котрогось із коней, аби тварина заіржала. Отак нам усім вдалося дістатися до кайова, які вже були готові до бою, як ті пантери на полюванні.
— Сем, — прошепотів я. — Якщо ми хочемо врятувати життя обох вождів, то не повинні допускати до них нікого з кайова. Ви згодні?
— Так.
— Я візьму на себе Віннету. А ви зі Стоуном і Паркером подбайте про Інчу Чуну.
— Ви підете сам на одного, а ми втрьох — теж на одного? Це неправильна математика, качка б мене копнула.
— Ні, правильна. Я застосую свій удар кулаком і швидко впораюся з Віннету. Але ви повинні бути втрьох, аби батько не зміг оборонятися, бо якщо йому дати можливість захищатися, то може закінчитися пораненнями, а то й смертю для когось.
— Гаразд, маєте рацію! Але щоби ніхто з кайова нас не випередив, ми просунемося трохи вперед і будемо першими. Ходімо!
Ми підсунулися на кілька кроків ближче до вогню і напружено чекали бойового крику апачів. Бо варто було сподіватися, що вони таки не почнуть нападу без свого бойового крику. Такий у них звичай — вождь кричить і подає цим знак, а потім до крику долучаються всі решта. Цей жахливий вереск повинен паралізувати жертви і позбавити їх відваги оборонятися. Важко описати цей звук: більшість племен видає щось на зразок свисту, б’ючи долонею по губах.
Кайова перебували у такому ж напруженні, як і ми. Кожен із них хотів бути першим, а тому всі вони намагалися підсунутися вперед і підпихали нас із собою. Це могло було небезпечно, бо ми опинялися все ближче до апачів. Тому я хотів, аби напад стався якомога швидше.
І врешті моє бажання здійснилося. Пронизливий звук пролунав так голосно і різко, що мене пройняв дрож із ніг до голови. Відразу ж почулися інші крики, схожі на вереск тисячі дияволів. Ми почули швидкі кроки і стрибки на м’яку землю. А потім усе так само раптово замовкло, кілька секунд ніщо довкола не рухалося. Можна було б, як то кажуть, почути шарудіння мурах. І врешті Інчу Чуна вигукнув коротке слово: «Ко!».