Як я дізнався згодом, це означає «вогонь», тобто він наказав розпалити вогонь. Наші жарини все ще жевріли в попелі, а гілки і хмиз, які лежали поряд, могли легко розгорітися. Апачі миттю послухалися наказу і кинули деревину в жар. За кілька хвилин полум’я знову здійнялося вгору — і довкола стало ясно.
Інчу Чуна і Віннету стояли поряд, а їх оточували інші воїни. І тут апачі здивовано зауважили, що нас немає.
— Уфф! Уфф! Уфф! — здивовано кричали вони.
Віннету, попри свій юний вік, укотре продемонстрував мудрість, якою я згодом так захоплювався. Він відразу ж збагнув, що ми маємо бути ще десь цілком близько, а ті апачі, які стоять біля вогню, перетворюються на легку мішень для наших гвинтівок. Тому він крикнув:
— Татіша! Татіша!
Хуан Хосе з племені пуебло, Санта Клара. Омаха, 1898 рік. Колекція Френка Райнгарта з Бостонської публічної бібліотеки.
Тоді я ще не знав, що цей наказ означав: «Тікайте геть!». Він і сам приготувався до стрибка, але я випередив його. Чотири-п’ять швидких кроків привели мене до нього. Я розкидав апачів праворуч і ліворуч довкола нього і пробивався вперед, а Гоукенс, Стоун і Паркер просувалися вслід за мною. У момент, коли Віннету вигукнув наказ ховатися і повернувся на пальцях, він опинився переді мною і на якусь мить ми зустрілися поглядами. Його рука враз ухопилася за ніж на поясі, але мій кулак швидше досягнув його скроні: він захитався і впав на землю. Водночас я побачив, як Сем, Дік і Вілл схопили його батька. Апачі завили від люті. Але їхні крики заглушило страшне виття кайова, які кинулися на супротивника.
Я опинився у самій середині людського клубка, в якому всі билися одне з одним. Двісті кайова проти п’ятдесяти апачів — це приблизно четверо на одного! Але воїни Інчу Чуни мужньо боронилися. Спершу я мусив було захищатися, відкидаючи багатьох із них від себе, тож я крутився, мов дзиґа. Але користувався лише своїми кулаками, бо не хотів жодного з них поранити чи, тим більше, вбити. І коли я поклав на землю чотирьох чи п’ятьох, то зміг уже вирватися, а водночас послабилася загальна оборона. Уже через п’ять хвилин після нападу бій завершився. Лише п’ять хвилин! Але у такій людській тісняві — це чимало часу.
Вождь Інчу Чуна лежав зв’язаний на землі, а поряд із ним непритомний Віннету. Його теж зв’язали. Жодному з апачів не вдалося втекти — здебільшого через те, що цим мужнім воїнами навіть не спало на думку рятуватися тоді, коли обох їхніх вождів схопили. Чимало було поранених індіанців. Загинули три кайова і п’ятеро апачів. Ми не планували такого, але мужній опір апачів дозволив кайова, попри нашу заборону, таки скористатися зброєю.
Усіх переможених зв’язали. Для цього не потрібна була особлива вправність, адже, враховуючи нас, білих, билися п’ятеро супроти одного. Тож троє кайова тримали одного з апачів, а один або й двоє зв’язували його.
Трупи поскладали збоку, а оскільки до поранених кайова взялися їхні товариші, то ми перев’язували поранених апачів. На нас дивилися страшенно люті обличчя, а дехто з них навіть намагався боронитися. Вони були надто гордими, аби приймати допомогу від ворога, і радше дали би своїм ранам кривавити. Але мене це не надто непокоїло, бо поранення, на щастя, були лише легкими.
Коли ми завершили цю роботу, то замислилися про те, як полонені проведуть ніч. Я намагався максимально полегшити їхні муки. Але тут втрутився Танґуа:
— Ці пси належать не вам, а нам, і тільки я вирішуватиму, що з ними станеться!
— Але щó? — запитав я.
— Ми би не чіпали їх, аж поки не повернемося до своїх сіл. Але оскільки тепер ніщо не заважає нам напасти на їхні домівки, то й не будемо волочити їх за собою так довго. Всі вони опиняться на пáлях.
— Усі?
— Усі!
— Не вірю.
— Чому?
— Бо ти помилився.
— Коли?
— Коли сказав, що апачі належать вам. Це була неправда.
— Це була правда!
— Ні. За законами прерії полонений належить тому, хто його переміг. Тож візьміть собі тих, кого полонили ви. Проти цього я не маю що сказати. Але ті, кого взяли у полон ми, належать нам.
— Уфф! Уфф! Як розумно ти говориш! Тепер ви хочете отримати Інчу Чуну і Віннету?
— Саме так.
— А якщо Танґуа не дозволить?
— Ти дозволиш!
Він говорив роздратовано. Але я відповідав йому спокійно і впевнено. Тоді він витягнув ножа, увіткнув його у землю і зиркнув на мене загрозливо.
— Тільки спробуйте торкнутися хоча б одного з апачів, і ваші тіла будуть такими ж, як земля під цим ножем. Танґуа все сказав. Хуґ!