— Гм. Про це треба поговорити.
— Добре! Отже, мені можна до вождя?
— Так! Але будьте обережні! Якщо вас схоплять, то запідозрять. А пізніше, коли Віннету вже втече, всі будуть думати, що це ви його звільнили.
— І це не буде аж такою неправдою.
— Ховайтеся за кожним наступним деревом та кущем, оминайте всі ділянки, куди сягає світло вогнища! Ви не повинні виходити з темряви!
— Я буду просуватися у темряві, Семе!
— Я дуже сподіваюся на це. Ще приблизно тридцять кайова не сплять, качка б мене копнула, а серед них — і охоронці. Якщо вам удасться залишитися непоміченим, то я похвалю вас і буду думати, що колись, може років за десять, із вас вийде непоганий вестмен, хоч наразі ви, попри всю мою науку, ще цілковитий ґрінгорн: такого зеленючого й недосвідченого не побачиш на жодній виставці. Качка б мене копнула!
Тож я позапихав ножі та револьвери якомога глибше за пояс, аби не розгубити їх, і поповз геть від вогню. Сьогодні, коли розповідаю все це, я усвідомлюю величезну відповідальність, яку так легко тоді взяв на себе, — всю небезпеку того, що задумав. Я ж насправді і не збирався підкрадатися до Танґуа!
Ні, мені подобався Віннету, і я хотів довести йому це, і найкраще — діями, ризикуючи життям. І для цього саме трапилась чудова нагода, бо потрібно було його визволити. Але я хотів зробити це сам! І тут втрутився Сем зі своїми сумнівами! Він разом із Діком Стоуном збирався зробити те, що так сильно хотів здійснити я. І навіть якщо я тепер вправно підкрадуся до Танґуа, то навряд чи розвію Семові сумніви. Тож вирішив не просити його ні про що і попрямував не до Танґуа, а до Віннету! Та я ризикував не лише своїм життям, але й життям своїх друзів. Якщо мене зловлять на тому, що роблю, то погано буде нам усім. І хоча я усвідомлював це, втім у своїй юнацькій нерозважливості цілком проігнорував.
Раніше я багато читав про підкрадання, а відколи опинився на Дикому Заході, то часто й чув. Сем також іноді пояснював мені та показував, як це слід робити. Тож я таки дещо тренувався. Але це і близько не була та вправність, якої я потребував тієї ночі. Та це не перешкоджало мені твердо вірити у себе і в те, що мені вдасться здійснити свої наміри.
Я заліг у траві, а потім поповз у кущі. Від нашого табору до місця, де були прив’язані Інчу Чуна та Віннету, було приблизно п’ятдесят кроків. Я міг торкатися землі лише кінчиками пальців та чобіт. Але для цього потрібна така сила й витривалість пальців, яку можна набути лише тривалими вправами. У мене її ще не було. Тому я повз на колінах і ліктях, наче якийсь чотириногий звір. Перш ніж ставити руки на якесь місце, я обмацував його, щоби там не виявилося шматочка сухого дерева, яке під тиском мого тіла могло б зрадливо хруснути. Продираючись крізь гілляки, я спершу акуратно збирав їх у пучок, аби відкрити собі прохід. Тому я рухався вкрай повільно, але таки просувався уперед.
Вождь і його син були прив’язані до дерев з обох боків галявини, ліворуч від нашого постою. Навпроти них, кроків за чотири-п’ять, сидів індіанець і вартував: їхні тіла були особливо важливі для кайова. Це мало б ускладнити, а то й унеможливити мені виконання мого завдання, втім я вже придумав, яким чином відвернути увагу вартового принаймні на коротку мить. Для цього мені були потрібні крихітні камінчики, яких тут, на жаль, не було.
Коли я подолав половину свого шляху, то минуло десь півгодини. Тільки подумайте — двадцять п’ять кроків за півгодини! Тут я зауважив збоку щось світле: я проповз туди і, на своє щастя, знайшов невеличку ямку в землі, завглибшки десь із півметра, повну піску. Мабуть, після якоїсь сильної зливи озеро і річечка, вийшовши з берегів, нанесли сюди піску. Я швиденько набрав у кишені того піску і поповз далі.
Ще через півгодини я нарешті опинився біля Віннету і його батька — приблизно на чотири кроки за ними. Стовбури дерев, до яких вони були прив’язані спинами до мене, були не дуже товстими. І я б не зміг підійти ближче, якби не купа хмизу з гілками біля одного з дерев. За цією купою я і заховався від вартового. Збоку, за кілька кроків від нього, ріс колючий кущ, який я давно зауважив.
Спершу я проповз за Віннету і кілька хвилин полежав на землі, щоби поспостерігати за вартовим. Той утомлено схилив голову, заплющивши очі, але час від часу він розплющував їх, що коштувало йому помітних зусиль. Це мені сподобалося.
Спершу треба було второпати, як сáме зв’язали Віннету. Тож я обережно торкнувся дерева та обмацав ногу і литку в’язня. Він повинен був це відчути, і я хвилювався, щоби хлопець не поворухнув головою, що могло б видати мене. Але цього не трапилося, бо Віннету був занадто розумний. Я виявив, що його ноги зв’язані на рівні кісточок, та ще й примотані ременем до дерева. Тож потрібно було розрізати пута ножем у двох місцях. Потім я глянув догори. У хисткому світлі вогнища я роздивився, що його руки примотані ремінцями до дерева праворуч і ліворуч. Тож досить було розрізати лише раз.